Василь Тибель - Примари Пустомитського болота

– Друзі, ми на правильному шляху. Тепер нам залишилось визначити час. Цей знак – він тикнув на якісь риски на пожовтілій кістці, – в давнину означав сонцестояння, тобто 22 червня. Але не все так просто, ось значок змії, тобто зміщення на кілька днів назад. Справді, так і є, знову застосуємо три п’ятірки. Додамо п'ятнадцять днів. Виходить шосте липня – тобто із днем ми вгадали, сьогодні шосте. А от котра ж година? Звичайно, тоді ніяких годинників не було. Чекайте, чекайте, ось це, зображення біля яру чимось нагадує місяць. Справді, сонце вже на небі, а місяць ще не зайшов. Глянемо в календар, о котрій годині заходить сьогодні місяць? – Він порився в кишенях і дістав блокнота. – О шостій. Чудово. Сонце підніметься, й укаже тінню від палиці місце де копати.

– Добре, ти в нас професор, а нам поденно треба платити. Можемо й земельку покидати. – Весело підморгнув компаньйону старший із найманців. Він мало що розумів із розрахунків професора, проте слідкував за ним із розкритим ротом.

– Дев’ять сажнів від джерела на захід. Забити кілок висотою п'ятнадцять вимірів пальців, або шість ліктів, і в шість годин, шостого числа… Не дуже приємне поєднання для початку. – Записував свої розрахунки бородань, тримаючи планшетку на коліні.

– Не треба містики, Професоре. Кажи де копати! – Кульгавий виплюнув кусочок гілочки, яку до того жував замість жуйки.

– Нам, до шостої години потрібна жердина, – звернувся до колег Професор.

Громило зі шрамом, втамувавши спрагу, лежав на пригірку й підставляв своє перекошене лице під промені вранішнього сонця. Промінці відбивалися в порослій осокою водній гладі безмежного болота, яке розкинулося вдалині за пагорбом, і приємно лоскотали примружені очі молодика.

– Зубе, іди-но вирубай жердину! Та зрубай кращу! Уже половина шостого й нам потрібна мітка.

Голомозий Зуб невдоволено підвівся й неквапно пішов до заростів. Він довго вибирав підходящу деревину. Врешті примітив найвищу берізку, що росла посередині невеликого гайку, в болітці. Кремезень заходився рубати, та берізка була гнучка, вигиниста й не піддавалася дроворубу. Дерева навколо неї росли густо, й не давали Зубу розмахнутися як слід. Тоді він почав тягнути з усієї сили скалічене дерево. Тупа сила перемогла, й здоровань, смиконувши з останніх сил, вилетів із острівка прямо в калюжу, тримаючи в руках підрубане дерево. Перелякані жаби, були вихлюпнуті зі своєї домівки разом із мулом, широким задом Зуба.

– Ги-ги-ги! Ну й тупак. Чого ти поліз у хащу? Не міг скраю зрубати? – зареготів своїм тяжким басом кульгавий.

– Адмірале, ти ж мені казав, вирубай кращу, – виправдовувався Зуб.

– Нічого тобі не можна доручити. Дай сюди сокиру! – той, кого голомозий назвав Адміралом, став обрубувати гілки в понівеченого деревця. Професор підійшов, виміряв довжину кілка й указав місце, куди забивати. Скарбошукачі стали чекати шостої години.

Як тільки стрілка наблизилась до шостої, бородань побіг подивитися де зупинилась тінь.

– Рийте, ось тут! – схвильовано вигукнув Професор.

Запрацювали лопати й кайла. Старателі рили не жаліючи себе. Сонце теж допомагало скарбошукачам – воно поволі роздягало їх. Чим вище в зеніті здіймалося світило, тим менше одягу було на працюючих. Через годину вони були в одних трусах. Зуб так розігрівся, що увесь час поливав собі голову із пластикової пляшки. Він сопів і бризкав навсібіч потом, та раптом його заступ ударив об щось тверде.

– Є-є-є! Я знайшов! – пискливо заверещав Зуб.

Усі кинулися до його ями. Громило, із кректанням, тяг наперед себе здоровенного гранітного каменя. Той був настільки тяжким, що Професор і Адмірал мало не впустили його назад на копача.

– От дурень. Перш роздивися, а тоді тягни. Сила є, а розуму як у качки, – розізлився Адмірал.

– Ти ж казав, потрібно камінь шукати.

– Дати б тобі цим каменем по банці, довбню такому. Той, камінь – то найбільший у світі алмаз, а ти кусок граніту преш. – Просичав Адмірал. Йому довелося вилізти зі своєї ями й допомагати Професору витягти гранітну брилу. Бородань розчистив камінь.

– Це підтверджує мої припущення. Тут було поселення, і можливо замок із вежами. Граніт добре оброблений. Сюди каміння доставляли з далеких копалень, бо поблизу жодного виходу гранітного щита на поверхню. Професор знову схилився над своїми записами. Можливо, і могила царя десь тут?