Василь Тибель - Примари Пустомитського болота

– А що буде з людством? – пролунало несміле запитання з темного кутка.

– Доля людства нас не хвилює. Нас цікавлять тільки «Білі саламандри» й їхнє «Джерело». Усі зрозуміли! – підвищив голос головний каптурник.

Темні плащі покірно схилили голови.

– Я найбільше покладаюсь на вас, брате Віт, – продовжував старший, звертаючись до високого каптурника, що прибув останнім. – Ви повинні знайти надійних людей і «науковця», який зміг би знайти могилу. Саме на цій мамутовій кістці зашифроване місце поховання знаменитого Царя Саламандра. А ось мідна таблички з клинописом, вона слугуватиме ключем до шифру на пульті керування земним «Джерелом Ze». Проте нам недостає іншої частини коду, друга табличка, згідно старинних текстів, знаходиться в хранителя «Одкровення», десь тут в монастирі. Ви повинні її дістати!

– Так, Пане! Надіюсь, не підведу Орден і Великого Магістра. – У глибокому поклоні зігнувся темний плащ. – Я знаю одного професора археології, що брав участь у розкопках під Мізином. Саме звідти наші достойні брати привезли цей артефакт, – він указав на помережену насічками масивну кістку, що лежали на столі. – Думаю, він зможе розшифрувати написи й знайти могилу «Царя».

– Він наша людина?

– Нажаль, ні.

– Тоді, я думаю, ви знаєте як діяти – після справи, ніяких свідків! А поки передайте це науковцю і не шкодуйте грошей. Я знаю, ці вчені сидять голі, як церковні миші. – Широкоплечий передав пожовтілу кістку з орнаментом і мідну пластину для високого каптурника.

– Дійте, часу в нас обмаль! І хай збудеться «Одкровення»! – останні слова він вимовив владним гучним голосом.

Усі каптури схилили голови й, підійшовши до столу, поклали на нього руки, потім стали щось булькотіти на незрозумілій мові. Дійство нагадувало шаманські заклинання, для повноти картини недоставало тільки барабанів і великого багаття.

На сході сіріло, проте численні пернаті мешканці узлісся вже давно прикинулися. Ніби тоненькими золотими нитками, вони мережили своїми голосами передсвітанковий туман. Тиша наповнювалась щебетанням, токуванням, потьохкуванням. Ці різноголосі співуни змагалися за право найкраще й найгучніше зустріти ранкове сонце. Та яких не докладали зусиль: зяблики, жайворонки й соловейки – перемога все ж була за сороками. Їхнє різке, нестерпне й надоїдливе скрекотіння перекривало всі звуки пробудженого лісу. Сорочу сім'ю стривожив невеликий гурт людей, що продирався в ранковому тумані крізь зарості терну, до високого пагорба. Цей горб височів біля самісінького лісу, над болотом. З одного боку він підпирав поросле чагарником узлісся, а іншим, пологим, лягав на широке поле, розквітле жовтим пахучим люпином. Подорожні йшли, відганяючи гілками писклявих комарів, що покинули свої вечірні сховки й з радістю накинулися на таку ранню здобич.

Ранкових туристів було троє – усі вдягнені в захисні комбінезони й нав'ючені здоровенними рюкзаками. Попереду йшов високий худорлявий бородань, він спирався на кайло, ніби на ціпок. Провідник час-від-часу зупинявся, діставав із планшетки пом’ятий клаптик паперу й звірявся з компасом, прилаштованим до часів. Двоє інших були кремезніші. Особливо вирізнявся середній: голова начисто поголена, вкрита потом, навіть голодні комарі не наважувались сідати на неї, не дивлячись, що здоровань був без шапки. Виглядав здоровило наймолодшим. Лице його перетинав вузький шрам, який від напруги багрянів і надавав обличчю страхітливого вигляду. Інтелект, майже, не просвічувався з-під його важкого погляду. Від тяжкої ноші він важко дихав; нижня губа парубійка постійно відвисала, а з відкритого рота красувався один, занадто довгий зуб, певно, наслідок неправильно сформованого прикусу.

Замикав дивну ранкову команду чолов’яга, з хитрим колючим поглядом. Він вів себе якось підозріло – увесь час озираючись навкруги. Чолов’яга виглядав досить міцним, коренастим, хіба трохи накульгував.