Маріанна Малина - Фіолетові діти

Він кладе мобільника до кишені і бурмоче під ніс:

— Звичайно буду… — потім згадує про мене: — Ну що, Дариночко! На чому ми скінчили? Знайдеш для мене час?

— Ага, — невиразно згоджуюся я й кажу: — Ми вже приїхали. Зупини тут. Дякую. Бай-бай!

У школі я одразу йду до комп’ютерного класу і залізаю в Інтернет.

Про ****оклобемід було небагато інформації, але і того, що я знайшла, мені виявилося достатньо. Якщо відкинути всі наукові терміни, виходило, що цей препарат мав легку наркотичну дію і використовувався не тільки для зниження агресивності і заспокоєння психіки, а ще й для зниження опору при сторонньому впливові. Коротше, це були легкі наркотики для пригнічення волі. А побічним ефектом значився потяг до суїциду. Тому раніше препарат використовувався тільки в дуже особливих випадках, а наразі в країнах ЄС він був, взагалі, офіційно забороненим…

Я йду коридором до себе і відчуваю, як тривога набирає різких мерехтливих обрисів. Передчуття біди тінню крадеться за мною…

— Дарино! Дарино Миколаївно! — біля мого кабінету мене наздоганяє захеканий Кирило.

— Що сталося?

— Збирайтеся хутчіше… Там Майя… Та хутчіш… Потім усе розповім.

На вулиці ми ловимо таксі. Кирило називає адресу.

— Майя, — повертається до мене, покусує верхню губу, — Майя щось надумала, ми повинні її зупинити. Ось у мене записка.

Він простягає мені аркуш із блокнота, на якому з одного боку чорною гелієвою ручкою написано:

А з другого:

У скронях у мене починає гупати:

Гуп, гуп, гуп.

Я намагаюся себе опанувати і запитую:

— Що це означає? — хоча чудово розумію, що це має означати.

— Вона вважає, що буде… ефектно… Кинутися з висотки.

Кирило замовкає і мовчки декілька разів стискає кулака. Потім бере в мене записку і продовжує:

— Мені це Славко передав уранці. Він сказав, що вона туди поїхала, за цією адресою.

— А може, це й справді вистава?

— Безперечно вистава. Та вона не вміє левітувати… я знаю. Раптом вона це зробить…

Я думаю — як?! Чому вона, адепт того прекрасного світу, який відкриває їй стільки можливостей і в який мені так важко потрапити, чому вона обирає смерть? Чому вона не хоче жити? Хіба тільки таблетки в цьому винні? Я шукаю очі Кирила і питаю:

— Навіщо вона це робить? Що з нею?

— Розумієте, вона завжди в боротьбі. Бореться зі всім світом… Але ніколи не перемагає. А це нестерпно. І вона стала боятися… життя. Воно для неї занадто складне. Бо не підкоряється її волі, а вона вважає, що повинно…

Вона боїться життя…

А я боюся смерті…

Таксі зупиняється на світлофорі. Я відчуваю, як збігають дорогоцінні хвилини.

Вони зникають разом з ударами пульсу, що гупає в моїх в скронях:

Гуп… гуп… гуп…

Ще трохи — і може бути запізно.

Машина повільно рушає з місця. Набирає швидкість. Та мені все одно здається, що таксі ледь повзе. Я благально дивлюся на Кирила і питаю:

— А чого б нам туди не переміститись одразу?

— Я не всемогутній, — заперечливо мотає головою він, — я не можу туди телепортуватися, бо я там ніколи не був, це небезпечно, я можу промазати…

На даху вітряно. Я йду за Кирилом і озираюся. Десь тут повинна бути Майя. Я справді знаходжу її поглядом. Вона чорніє маленькою безпорадною грудкою біля кам’яного парапету, сидить, обхопивши однією рукою коліна, а другою розмазує, намагаючись витерти, чорні від туші сльози. На її плечі накинута завелика куртка. Вона невідривно дивиться в бік, який від мене затуляє цегляна надбудова.

Я помічаю, що Кирило теж дивиться не на Майю.

Що це?

Я роблю крок, повертаю голову і бачу несподіваних учасників, які розігрують зовсім іншу виставу.

До блідого Арсенія, що стоїть біля Майї, наближається Ігор.

— Я тебе знайшов! — каже йому Ігор. — Тобі кінець!

— Аякже, — криво всміхається Арсеній і робить крок до Ігоря. Ігор чомусь задкує у напрямку до краю даху.

— Кінець, — повторює Ігор якось гарячково. Він витягує мобільний і починає набирати номер. — Тобі кінець, потворо!

Він усе задкує. Край даху вже близько. Небезпечно близько, та Ігор нічого не помічає.

— Кидай телефон! — наказує йому Арсеній.