Маріанна Малина - Фіолетові діти

— Я теж так хочу…

— Скоро зможете! Обов’язково, — Кирило швидко підхоплюється на ноги й подає мені руку: — Та на сьогодні, здається, досить! Пішли, прогуляємося.

Ми йдемо вулицею. На початку березня увечері ще трохи прохолодно. Кирило в короткій куртці. Він без шапки, і його ніс трішки почервонів від холоду. Надворі вогке повітря. І пара здіймається від його дихання. І від мого теж.

Попереду біля магазину з багато вбраною вітриною, що світиться вогнями і розкішшю, зупиняється приголомшливо гарна червона машина. Її дверцята відчиняються вертикально вгору. І з машини виходить… Майя.

Ми підходимо трохи ближче. Я придивляюся до її стрункої фігури.

Вона вбрана незвично — у поспіхом накинутий чорний довгий плащ поверх такої ж за кольором вечірньої сукні. Майя ненадовго зупиняється біля авта, поправляє зачіску, та дарма: її довге темне волосся знову розвіває вітер. На високих підборах і в прикрасах, що блищать на глибокому декольте, вона виглядає, як молода голлівудська зірка.

Червоне і чорне… Гарні декорації.

Тим часом за Майєю з машини поспіхом вилазить і Арсеній. Він намагається щось сказати їй, мабуть, повернути до авта, але вона пручається. Говорить йому щось емоційне. Її слова не долітають до нас, нам нечутно… Але видно, як вона розмахує руками в нього перед носом і відштовхує його. Потім Майя розвертається та йде. Арсеній, трохи постоявши, знову сідає в машину.

А Майя проходить повз магазин, і під її поглядом, який здається, сипле іскри, лускає вітрина. Спочатку лінії нагадують тоненьку павутинку на склі, а потім скло розпадається на дрібні друзки, що сунуться додолу. А ще згодом скалки скла, як градинки невеликого розміру, зі дзвоном осипаються на плиточки тротуару. Люди, що йшли вулицею, злякано зупиняються.

Майя йде далі — і на розі цього ж магазину з банкомата, повз який вона прямує, просто на вулицю починають сипатися гроші. Вони вилітають зі швидкістю автоматної черги. Зраділі раптовому щастю перехожі кидаються їх ловити та збирати з асфальту. Майя презирливо кривиться і зникає за рогом.

Червоне авто ще деякий час стоїть, а потім теж розвертається і їде в протилежному напрямку.

— Ого! — вихоплюється в мене.

— Любить вона розігрувати ефектні сцени, — несхвально хитає головою Кирило, — знову, мабуть, посварилися…

Я запитую:

— А як Арсеній робить, що його ніхто не впізнає?

— Це називається — «включити «фанаря», — шмигає носом Кирило. — «Фанарь» тут вживається в значенні «неправдиве», «несправжнє». Назва не зовсім точна, та так уже історично склалося. Насправді, коли «включаєш «фанаря», людина бачить у твоїй зовнішності те, що хоче побачити, залежно від того, який у неї смак. Тобто — бачить свій ідеал. Піддаються на цю ілюзію переважно люди протилежної статі. Але Арсеній дійшов у цьому до такої віртуозності, що його навіюванню піддаються всі без винятку. Мабуть, скоро і фотокамери почне дурити. Я теж так можу, але ненадовго…

— А чому його ніхто не може впіймати?

— Ну, цього «фанаря» можна розіграти і для цілої ситуації. Люди запам’ятають тільки те, що треба. Зараз, наприклад, що зламався банкомат. Більше нічого вони пам’ятати не будуть. Ні червоної машини, ні Майї, ні Арсенія в їхній пам’яті не лишиться…

— Тому він і їздить так зухвало на червоній машині?

— Ги… — гигоче Кирило, — у Арсенія, як і в Майї, пристрасть до спецефектів. У цьому вони схожі. Погодьтеся, воно ж кльово — розсікати на такій машині і бути невловимим…

Ми йдемо далі і підходимо вже близько до розсипаного скла й людей, що ще метушаться з грошима.

Кирило зупиняється і каже:

— Тут я недавно дечому цікавому навчився. Хочете, я вам покажу, як можна бачити? Не очима? — і очі в нього світяться — йому, мабуть, дуже хочеться похвалитися. Так, думаю, і в тебе теж… є любов до спецефектів.

— Покажи, — відповідаю. Він тягне мене до автобусної зупинки: там можна сісти. Ми всідаємося на лавочку.

Лавочка висока, і я сиджу, теліпаючи ногами в повітрі. Мені раптом здається, що я зробилася зовсім малою і мені років п’ять, не більше… Й у всьому, що навкруги, є щось чарівне…

Нічне темне небо.

Яскраві вогні реклами.

Ми на зупинці.

Розбите скло, що світиться, як діаманти, під ногами.

І гроші, що їх не встигли впіймати люди, летять, підхоплені вітром…

Місто набуло нового, магічного змісту, все стало нетривким, мінливим, казковим і прекрасним. Може відбутися будь-що… І від цієї думки робиться весело, як на каруселі: трохи лячно, та від щастя перехоплює подих.