Маріанна Малина - Фіолетові діти

— Я не хочу… Не хочу ні з ким воювати… — витираю рукою носа. І вперше остаточно усвідомлюю, що дороги назад немає… І що битва, про яку каже Кирило, обов’язково настане. Бо ми прокляті та відторгнуті — приречені на переслідування і боротьбу. Нова порція сліз знову виливається з мене на груди Кирила.

— Все не так трагічно… — гладить він мене по голові,— треба заспокоїтися… Уявіть собі, що це просто гра… Просто гра… А як же в грі без ворогів?

Починає падати дощ. Я відчуваю на плечах та голові його настирливі важкі краплі. Я підіймаю голову до неба і заплющую очі. Прохолодні струмки спадають на моє обличчя та змивають із нього солоні сльози і разом із ними старе, звичне життя. Мені від дощу та від плеча Кирила, що сидить поруч, потроху стає легше.

Дощ припускає сильніше.

А ми так і сидимо — двоє посеред поля, біля стовпа, під усе ряснішим дощем…

Ми почали зустрічатися з Кирилом доволі часто. Він був моїм поводирем у не знаний для мене світ. Його логічність та самостійність мислення вражали, а можливості — лякали. Але він уперто мені доводив, що я нічим не відрізняюся від нього.

Я вже пристойно совала предмети, вміла безпомилково зчитувати емоційний стан людини (але це, здається, я завжди вміла), бачити, хто «світиться» (тепер можна викинути «шукача» на смітник), а більше в мене нічого до ладу не виходило.

Сьогодні ми в мене вдома відпрацьовували левітацію. З предметами. Я знайшла свої старі пластмасові кубики, Кирило каже, що вони ідеально пасують. (Саме на таких він у дитинстві й тренувався).

Мене вони слухаються зовсім погано. Повиснувши декілька секунд, грюкаються додолу.

І так декілька разів.

І так весь час!

Скоро прибіжать сусіди з нижнього поверху…

Я сиджу перед купою кубиків, схрестивши ноги «по-турецьки», та в розпачі вже починаю, як мала, кусати собі нігті.

— Розумієте, щоб добре вправлятися зі своїми здібностями, потрібно бути неемоційною, — вкотре пояснює мені Кирило. — Якщо ви роздратовані або злі — у вас нічого путнього не вийде. Хіба що зруйнувати щось. І якщо подумаєте: «Яка я крута!» або: «Як класно я це можу!» — ви теж утратите контроль. Тому треба, щоб у цей момент зовсім не було емоцій — ні хороших, ні поганих. Ніяких.

— Як це можна побороти свої емоції? З ними ж що більше борешся, то вони сильніші,— бурчу у відповідь.

— А ви не боріться, — незворушно знизує плечима Кирило.

— Як це?

— Дуже просто. Слідкуйте за ними.

— І все?

— Я ж кажу — це просто.

— Авжеж просто. Що простіша порада, то важче її виконувати… — знову бурчу я.

Сьогодні я роздратована, і зла, і емоційна — все докупи. Я ніяк не можу переступити певну межу. Я застрягла. Я майже фізично відчуваю перепону, вона в’язка, пружна, вона не пускає мене вперед.

Здається, ми обидва знаємо, що мені заважає. Переді мною стінкою стоїть захисне поле — поле абсолютного страху…

— Пам’ятаєш, як у Стругацьких? — кажу Кирилові та цитую: «Сказали мені, що ця дорога приведе мене до океану смерті, і я повернув назад. З тих пір тягнуться переді мною криві глухі манівці». Так і в мене…

— Ні, я не читав Стругацьких… — каже Кирило, тре лоба, втуплюється поглядом в розкидані кубики і серйозно продовжує: — Але й справді, заковика в… океані смерті. Чого ви боїтеся? Зникнути? Чи змінитися? Нічого у світі не варте того, щоб боятися. Тим більше, не можна боятися власних здібностей…

Я похнюплено мовчу.

— Прийміть свій страх. Не боріться з ним. Це лиш емоція… Просто слідкуйте за тим, як він вас поглинає… Коли ви його розчините в собі, вивільниться додаткова енергія.

— А про дороги… — веде далі Кирило. — Де ви бачили ті прямі дороги? Яку б дорогу ви не вибрали, вона нагадуватиме, скоріше, ті самі криві манівці чи стежку в горах. А попереду — суцільний туман, що вкриває ріденьку рослинність, і провалля, що хижо чатують за кожним кроком. Сухе дерево на дорозі виникає з туману просто перед носом. Каміння сиплеться з‑під ніг. А ти йдеш за вогником, що блимнув на вершині. І ніколи не знаєш, що за мара чекає тебе за мить… От, десь так.

Кирило замовкає, лягає на спину, підкладає руки під голову і дивиться в стелю та повільно підсумовує:

— Заасфальтованого шосе ніхто не обіцяє… Зате можу гарантувати — буде цікаво…

Він повертається до мене, бере кубика, що лежить поряд, і кидає мені. Кубик не долітає, зупиняється перед моїм носом і починає крутитися. Я ловлю його розтуленою долонею.