Роберт Уэйд - Дивовижна історія Мері Стенз

То була сіра, занедбана вулиця з похмурими старими будинками, за якими тяглися залізничні колії. Цегляні стіни будинків, колись червоні, давно почорніли від бруду й кіптяви, а фарба на дверях та вікнах вицвіла й облупилася. Дарк стояв на розі, поки Пенелопа постукала в двері одного будинку і її впустили всередину, потім неквапливо рушив уперед.

Двері були брудно-коричневі, з поламаною кнопкою дзвінка та великим іржавим молотком, що висів біля одвірка. Ніякої таблички з прізвищами мешканців не було. Дарк на мить завагався, тоді рішуче взяв молоток і двічі стукнув, так що двері аж здригнулися на завісах.

Повільно спливла хвилина. Він хотів уже постукати знов, коли почув за дверима човгання ніг і скрегіт залізної засувки. Двері трохи прочинились. Дарк побачив перед собою висхле кістляве обличчя, поросле сивою щетиною, і гострі очиці за опуклими скельцями окулярів.

— Чого вам? — гугнявим фальцетом спитав старий.

— Мені потрібна місіс Стенз, — вимогливо сказав Дарк.

Старий похитав головою.

— Нема тут таких, молодий чоловіче.

— Я з поліції, — мовив Дарк, витягши свою журналістську посвідку й покрутивши нею перед носом старого.

— А-а… — Старий трохи помовчав, тоді поправив окуляри й пильніше придивився до Дарка. — Як, ви сказали, прізвище?

— Стенз.

— Вона щось накоїла?

— Просто треба дещо з’ясувати, — відказав Дарк і протиснувся вперед.

Старий відпустив двері з видимою неохотою.

— Здається, й справді є тут така одна. Трохи пам’ять зраджує, розумієте, начальнику. Старий я вже, через місяць вісімдесят два буде, і ніколи…

— Де вона живе? — різко перебив його Дарк.

Старий тицьнув пальцем нагору.

— Отам на самому вершечку, четвертий поверх.

Дарк поволі піднявся дерев’яними східцями, навпомацки просуваючись у півтемряві. Повітря було важке, застояне, тхнуло пліснявою, трухлявим деревом і кішками. Він зупинився на горішній площадці, де сходи кінчались, і побачив попереду двері. Обережно натиснув на клямку, та двері були замкнені. Не вагаючись, Дарк загрюкав у них кулаками.

Минуло кілька секунд, і він почув, як відчинилися внутрішні двері й притишений Пенелопин голос спитав:

— Хто там?

На якусь мить у нього майнула думка відповісти зміненим голосом, та здоровий глузд підказав, що то була б марна спроба: надто вже примітний голос він мав. Не лишалось нічого іншого, як діяти навпростець.

— Дарк, — обізвався він. — Може б, ви мене впустили?

Відповіді не було. Внутрішні двері знов зачинились.

Дарк трохи почекав, тоді ще раз рішуче постукав. “Висаджу двері, коли так, — подумав він. — Тепер уже не відступлюся”.

Він знову затарабанив у двері й аж здивувався, коли вони відчинились. Перед ним стояла Пенелопа. Обличчя її було бліде й сердите, але голос звучав рівно.

— Можете ввійти, — мовила вона крижаним тоном.

Дарк пройшов за нею довгим коридором, до якого крізь брудне віконце попід стелею пробивалося тьмяне світло, і опинився в похмурій, схожій на комору кімнатці з бляклими зеленими стінами. Смугастий кіт сердито зиркнув на нього з потертого килимка. Меблі в кімнаті були дешеві й старі, біля вікна стояло обшарпане ліжко з чотирма мідними кулями.

Мері підвелась йому назустріч і стала посеред кімнати; її постать чітко вирізнялася на тлі сірого прямокутника вікна, запнутого фіранкою. Дарк ступив уперед, Ледве тамуючи бажання схопити її в обійми й поцілувати, але нараз прикипів до місця, розгледівши в присмерку кімнати обличчя дівчини. Її вигляд вразив його, наче громом.

— Милий боже… — мовив він і затнувся.

Шкіра на обличчі була мертвотно бліда, вкрита дрібними лусочками, а подекуди облазила бридкими клаптями. Деякі місця позападали, неначе обличчя було з м якого воску й розтавало зсередини. Волосся, яке ще так недавно вилискувало гарячою бронзою, звисало тьмяне й неживе. Навіть обриси постаті немовби якимсь незбагненним чином розпливлись і погрубшали, так що тепер вона видавалася майже безформною. Недавня краса дівчини ще не зникла, тільки сховалася під поверхню, але то була вже краса в стані занепаду.

Дарк потягнувся до дівчини, щоб узяти її руку, та вона швидко відступила.

— Ось що ви зробили зі мною, Поле… — В голосі її не було образи чи докору — вона просто відзначала факт. — Ви розпочали це, коли найняли мене шпигувати за фірмою “Черіл”, і довершили своїм репортажем в “Очевидці”.

У її віддихові Дарк уловив ледь відчутний солодкуватий запах джину. На невеличкому столику біля ліжка стояли дві порожні пляшки та карафка з водою; ще одна спорожнена пляшка валялася на підлозі. У сусідній кімнаті раптом почувся пронизливий сміх і брязкіт розбитого скла.