Кшиштоф Борунь - Поріг безсмертя

— Навіщо? За півтора року Маріо досягне повноліття, і буде розпечатано другого конверта. Я певен: Хосе не міг позбавити свого сина спадщини.

— Інститут Бурта має право розпоряджатися сумами, які нині надходять на його рахунок.

— Отже, сестру знову цікавлять тільки гроші! — вибухнув гнівом священик. — Виходить, вона нітрохи не змінилась! А може, це ви її підмовили? Адже ви, як її адвокат, напевно, зацікавлені в цьому… Ну, скажіть щиро!

Він неприязно дивився на мене. Розмова повертала в небажане для мене русло. Хоч-не-хоч, я мусив прийняти виклик.

— Хоч вірте мені, хоч ні, але я справді один із тих, хто відраджував сеньйору де Ліма порушувати справу проти інституту. Зрештою, є куди більше причин, через які я б не хотів вести справи, зв'язаної з заповітом Хосе Браго. Взагалі у мене від самого початку не лежало до неї серце, — признався я, хоч відчував, що, всупереч намірові, це прозвучало роблено й наївно.

— То чому ж все-таки взялися?

— Я взявся за цю справу з чемності, за дорученням іншого клієнта; до того, мені здавалося, що я зумію її розв'язати в якийсь розумний спосіб. Але виявилося: обидві сторони анітрохи не прагнуть до переговорів. Тут одне з двох: або Хосе Браго був при повному розумі; тоді заповіту, складеного нотаріусом за всіма вимогами закону, опротестувати неможливо; або ж він був психічно хворий. Суд, визнаючи право на спадщину за інститутом Бурта, дотримувався першої версії, як обгрунтованої. А що можна протиставити цій версії? Звичайно, я міг би домогтися накладення судового арешту на гонорари, виплачувані видавництвами й театрами. Проте сеньйора де Ліма відкидає цю пропозицію. Вона побоюється, що в професора Боннарда не вдасться забрати решти неопублікованих рукописів.

— Зрозуміло. Отже, ви добрих кілька років чекали, поки «джерело» висохне?

— Власне…

— А тим часом твори виходять і далі та ще й ростуть у ціні…

— Ото ж то й ба! І невідомо, що ще має Боннард. Правда, враховуючи працездатність Браго напередодні розлучення з сеньйорою Долорес, гадаю, що лишилося вже небагато… «Джерело», либонь, уже «висохло». Та цілковитої певності в нас немає.

— Але для чого тут ексгумація?

— У сеньйори де Ліма є підозра, що Хосе Браго помер не своєю смертю. Можливо, вдасться щось виявити…

— Через шість років?! Та й взагалі — вкрай непорядно підозрювати Боннарда у вбивстві. Що-що, але на це він не здатний.

— Я теж такої думки. Але в даному разі йдеться не про звинувачення в убивстві. Нам хотілося б дізнатися про єдине: чи не застосовували до Браго недозволені методи лікування. Зрештою, й це мені не здається надто переконливим, хоч тоді причину виявити легше. Проте справа буде довга, затяжна. Коли, звичайно, ми не знайдемо явних доказів. Але ж імовірно — таки не знайдемо! Щиро кажучи — я не люблю вести справ, які пахнуть криміналом, та ще й до того можуть скінчитися компрометацією. Але, на жаль, я не переконав сеньйору де Ліма…

Священик, здавалося, не чув моїх слів.

— Це вкрай непорядно, — повторив він, дивлячись у підлогу. — Я добре знаю Боннарда. Це неможливо. Я не згодний з ним багато з чому, але це людина кришталево чесна!

— Є підстави підозрювати, що він експериментував на Браго… Вашій сестрі казали люди, яким можна вірити.

Альберді глянув на мене.

— То часом не… Лопес да Сільва?

— Не знаю. Ім'я мені не знайоме. Хто це?

— Управитель тутешніх плантацій…

— Ви вважаєте — він може щось знати?..

— Не знаю.

— А йому можна вірити?

— Спитайте Долорес, — коротко й неприязно засміявся Альберді і раптом перейшов на інше — Я не даю згоди на ексгумацію. Це безглуздо. Хіба що судові власті зажадають… Або сам Боннард.

— Що мені сказати сеньйорі де Ліма?

— Те, що ви чули. Не більше.

Він підвівся з тапчана, даючи мені зрозуміти, що розмову скінчено.

Радий чи не радий, устав і я з крісла.

— То ви вважаєте, що я повинен відмовитися від цієї справи? — спробував я ще якось повести далі розмову.

— Як собі схочете, — байдуже відповів священик.

— А ви не радите мені поговорити з професором Боннардом?

— Я нічого вам не раджу, — урвав він не досить чемно.

— Ви неправильно мене зрозуміли. — Адже мушу щось вирішити. Я вже казав вам, що не лежить у мене серце до цієї справи. Проте навіть коли б я особисто наважився пред'явити звинувачення, то, гадаю — все одно слід би перше поговорити з Боннардом. Хоч би заради того, щоб переконатися, чи можна якось уникнути скандалу.