Кшиштоф Борунь - Поріг безсмертя

— Вашому синові було тоді п'ять років…

Вона збентежилась.

— Вони зустрічалися пізніше, зрідка…

Голова знову заболіла. Ні, таки треба кінчати розмову.

— Отже, нам не залишається нічого іншого, як чекати.

На обличчі моєї клієнтки промайнула тінь тривоги.

— Не дуже це мене влаштовує…

— Розумію, але що вдієш, — сказав я підводячись.

— Бачте, — почала вона, мовби вагаючись. — Я не знаю, чи з цього щось вийде… Скажу вам щиро: назви і зміст усіх видрукуваних творів, на які претендує інститут Бурта, не були відомі ні мені, ні моєму синові.

Я був ошелешений, але цієї миті не міг проаналізувати фактів.

— Ну, що ж? Подумаємо… — ухильно відповів я.

Я вважав, що розмову закінчено. Але клієнтка ще не збиралася йти.

— Бачите, — знову вагаючись почала вона. — Діючи так, як досі, ми, здається, ніколи не досягнемо мети… І, знаєте, в мого чоловіка виникла… підозра.

— Підозра?

— Авжеж. Припустимо навіть, що заповіт має законну силу і що Хосе був при здоровому глузді. Але які в нас є докази, що він помер своєю смертю?

Мені нарешті урвався терпець.

— Ви хочете звинуватити інститут Бурта, всесвітньо відому наукову установу, в убивстві? Це дурниці! Такій поважній установі не потрібні ті кілька десятків чи навіть сотень тисяч…

— З цих сотень скоро виростуть мільйони!

— Але кому могла бути вигідна смерть молодого, невідомого письменника?

— Факт залишається фактом: чималі суми пливуть і пливуть до інститутської каси, а нові твори, які виходять щороку, з'являються з таємничого посмертного портфеля, що знаходиться в Боннарда. А Хосе ж помер… саме в клініці інституту Бурта. Там його лікували, а він із вдячності за турботу заповів їм свої твори, котрі тоді нічого не були варті. На жаль, хвороба була смертельна, — глузливо провадила вона далі. — Рак, проти якого ще сьогодні немає ліків. Зрештою, інститут і не спеціалізується на лікуванні злоякісних пухлин… І ось після смерті пацієнта сам великий професор Боннард зацікавився спадщиною невідомого графомана, яку той передав інститутові, і, використовуючи свій вплив, робить із нього великого письменника. І ви хочете, щоб я в це повірила! До того ж виявляється, в заповіті є застереження, за яким Боннард стає єдиним опікуном мого сина — коли Маріо Браго захоче скористатися плодами письменницького доробку свого батька. Ясна річ, це нікому не здається дивним…

Я не розумів, куди вона хилить.

— Ви, напевно, самі не вірите в те, що кажете? Звинувачувати професора Боннарда? Це абсурд!

— Одначе я прошу вас, сеньйоре адвокате, вивчити цю обставину. Адже ексгумація [2] Ексгумація — викопування похованого трупа з метою судовомедичної експертизи. дозволяється? Можна зробити розтин. Отруту вдається виявити навіть через багато років.

— Це нісенітниця! Ми тільки скомпрометуємо себе.

— Ви гадаєте, що спеціалісти з інституту Бурта не залишили слідів?

— Ні, я взагалі вважаю, що про вбивство не може бути й мови. Хосе Браго помер од раку!

— Хай так. Але я хочу впевнитися в цьому. У мене є підстави підозрювати, що було вчинене вбивство, — закінчила сеньйора де Ліма з притиском.

Мене здивував її рішучий тон.

— Не розумію.

— У той час, коли вас гризли ваші адвокатські сумніви, ми постаралися ближче зацікавитися інститутом. Од людей, яким цілком можна довіряти, ми довідалися: на бідолашному Хосе професор Боннард робив якісь… експерименти.

— Напевно, до нього застосовували нові лікувальні засоби. Хосе Браго був у безнадійному стані, а в таких випадках — за бажанням хворого — це допускається.

— Можливо… Можливо… Проте я наполягаю на ексгумації! Чи візьметеся ви за цю справу? Чи, може, мені доведеться шукати нового адвоката? Я дуже б не хотіла…

— Я подумаю.

— Але я прошу…

Я відчував — ця вперта жінка не піде, поки я не згоджуся.

— Гаразд, — через силу промовив я. — Я візьмуся за цю справу. Де похований Хосе Браго?

— У Пунто-де-Віста. Це невеличке село за шість кілометрів од інституту Бурта. До речі, мій брат, Естебан Альберді, служить там парафіяльним священиком…

У селі Пунто-де-Віста, що розкинулося на схилі невисокого узгір'я, мешкали здебільшого безземельні селяни, які працювали на плантаціях, та орендарі вбогих ділянок. Біленькі хатки, власне, мазанки, абияк стулені з каміння й дерева, лише здалеку видавалися мальовничими на тлі соковитої зелені; зблизька ж вони були просто жалюгідні. Тільки стара церква, що височіла на вершині пагорба і, напевно, пам'ятала ще часи португальської влади, пом'якшувала розчарування, її фасад у стилі барокко, хоч і вищерблений від часу, вабив око гармонією архітектурних ліній, а сад, що підступався до церкви з півночі, дихав прохолодою, обіцяючи спочинок після спеки й курного шляху.