Володимир Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені

«Далеко ж тебе занесло!» – віддав належне магиці Лобас. За життя ця рука належала посвяченому.

Він зняв з шиї намисто. Коштовне, з червоних агатів-лалів та золотих хазарських злитків. Обережно розташував його поряд з ножем і рукою. Відтак став на коліна перед Пековим каменем, узяв до рота кілька дрібних шматків волхвинного гриба. Поклав праву руку на камінь. Почав повільно, дуже повільно і зосереджено, перетирати їх кореневими зубами. Відтак, утримуючи в роті грибну жуйку, ковтнув зі шкіряної фляги настоянки з тирличу та кореня оману. Отрута звично обпекла горло. Могитич заплющив очі й знову заходився жувати гриб. Щелепи рухалися, наче жорна. Повільні невмолимі жорна. Подумки Лобас викликав образ колоди, перекинутої через ущелину. За ущелиною уявив непроглядне і темне пасмо туману. Замурмотів примовки. Невідомо, скільки часу минуло, аж поки той туман з уявного став справжнім. Живим і гірким, як корінь оману.

Минув невизначеної тривалості уривок з вічного.

Навколо колоди з’явилося й наповнилось світловою могуттю зеленкувате сяйво. Могитич очікував, що Пек вийде до нього з гіркого туману, але норовистий божок усе втнув за своїм поконом. В колоди виросли рисячі очі, зморгнули і втупилися в Лобаса.

– Привіт, жерче.

– Й тобі привіт, отче Блудню.

– Відколи ж я вам отець?

– Просимо тебе про батьківство та дорожню опіку, бо ж осиротіли роди наші у мандрах.

– Вигнали вас, так.

– Від дальніх земель хазарських прийшли сповідники Богомола і подолали нас не мечами, а страшними своїми вроками. Мусили ми кинути дідівську ріллю, божниці і житла. Мусили відступити на захід. Під твій благий покров, отче. Скажи, чим саме маємо тобі офірувати.

– Ти саме про це хотів запитати, жерче?

У Пековому голосі могитичу почулося знущальне.

– Так. Й ще одне.

– Запитуй. – Очі ожилої колоди налилися пурпуровим світлом.

– Чи й далі переслідуватимуть нас служительки Богомола?

– Зупиніться у цих лісах. Матимете сім років ситого спокою. В ці роки віддаватимете мені одного хлопця з роду Тура на вершині літа й одну незайманку з роду Куни перед снігом. А з восьмого року, якщо світ не перевернеться, братиму утричі. Таким буду вам батьком та дорожнім опікуном, сіромахи.

– А Богомол?

– Хапатиме здобич на сході та близь теплого моря.

– Нас не зачепить?

– Не допущу.

– Чого нам боятися?

– Срібного волосся.

– ?… – запитання, немов нестерпне згущення отрути, підступило до горла. Але вимовити його Лобас не подужав. Замість слів з рота хлинуло блювотиння.

Очі в колоди згасли, змеркло зелене сяйво. Могитич випірнув у непроглядно темний світ.

«Вже ніч», – зрозумів він.

– Срібного волосся! – прошепотіла над його лівим вухом смердюча темрява.

Отець-екдік [3]   Екдік – посадова особа у візантійському церковному суді. майже впритул наблизив сувій до свого гачкуватого носа, короткозоро примружився і зачитав уголос, спотикаючись на назвах:

– Як кажуть Езіди, преславні мудреці Мервські, справжнє, прадавнє ім’я її «сурра», а таємні імена наступні: «народжений кіновар’ю», «вода кіноварі», «той, що простромлює», «надрухомий», «своє сім’я», «синя коштовність», «залізна паморозь неба», «водяний кінь»… Як сіє розуміти, псаломниче?

– Маю чин диякона, а не псаломщика, – вирішив затятись Феодор. Нехай собі бісяться. Зрештою, вже немає чого втрачати.

– Як розуміти, питаю, оцю твою писанину? – отець-екдік бридливо, наче отруйного павука, відкинув од себе сувій.

– А той, що простромлює ? – втрутився у допит соборний нотарій. – Певно, мова йде про якесь знаряддя? А це раптом не чортяче сороміцьке причандалля?

– Це одне з прихованих імен субстанції, відомої вам, отче, як ртуть або живе срібло. – Феодор скосив очі в бік нотаря, що недружньо глипав на нього з-під сивих кущастих брів. – Ртуть, до слова, є у тій червоній коломазі, котрою ви, отче, щовечора мастите собі коліна.

– Як? Що ти таке… До чого тут моя мазь? – сіпнувся нотарій.

– Ні до чого, отче, – відмахнувся отець-екдік. – Пусте. Він хоче спровокувати вас на суперечку. Хоче, щоби ми отут з ним диспутували, щоби достойні люди вчитувались у ту його писанину, прикладали до неї свій розум, переконували його, умовляли. А він буде впиратися, гордувати, викручуватись, доводити своє. Бачу я, отче, що черв’як сей вважає себе за когось небуденного. Сам є нікчемним, є прахом підніжним, поганкою плюгавою, трунком гнійним, а хоче – бач! – уваги від вищих за себе. Проте, отче, я не помітив тут жодної підстави для диспуту. Жоднісінької. Мені все зрозуміло.