Джо Холдеман - Безкінечна війна

Вже всі встигли «викопати» подвійної глибини яму, крім мене і ще трьох осіб. Думаю, тільки тому ми дійсно уважно слідкували за подією, яка сталася з Бованович. Відстань між нами була метрів двісті. На екрані мого конвертора, включеного на сорок відсотків потужності, я бачив, як вона зникла за гребенем кратера. Після цього я тільки міг слухати її переговори з Кортесом.

— Я на дні, сержант. — Під час польових занять подібного роду радіо працювало тільки на прийом, виключаючи інструктора і виконуючого завдання.

— О'кей, пройди в центр і розчистити днище. Не поспішай. Ще не висмикуй кільце, поспішати тобі нікуди.

— Ясно, сержант.

Ми могли чути, як крихітним відлунням віддається шерех дрібних каменів, який проходив через підошви в костюм. Кілька хвилин вона мовчала.

— Дісталася дна. — Дихання у неї кілька почастішало.

— Лід чи скеля?

— Скеля. Зелена маса.

— Використовуй малу потужність. Один і дві десятих, дисперсія «чотири».

— Боже, сержант, я проколупуватиму цілий день.

— Можливо, але тільки в цій зеленій гидоті наявні кристали гідрату, від сильного жару полетять шматки. І нам нічого не залишиться, як тільки залишити в кратері твій холодний труп.

— О'кей, один і дві десятих. — Протилежний край кратера осяявся червоним відблиском лазерного променя.

— Коли дійдеш до глибини в метр, перейди на дисперсію «два».

На це було потрібно сімнадцять хвилин, три останні — на другій ступеня розсіювання. Уявляю, як втомилася у неї рука.

— Тепер відпочинь пару хвилин. Коли дно заглиблення перестане світитися, активуй детонатор і вкинь заряд. Потім виходь з кратера. Ясно? Часу у тебе повно.

— Ясно, сержант. Буду виходити.

Але в її голосі відчувалася напруга. Ще б, не щодня доводиться навшпиньках тікати від тахіонної бомбочки у двадцять мікротон. Кілька хвилин в динаміках чулося прискорене дихання.

— Готово. — Слабкий стук — це бомба упала на місце.

— Тепер не поспішай, обережно, у тебе цілих п'ять хвилин.

— Ага-а, п'ять. — Застукали камінчики про підошви її костюма. Спочатку регулярні, ці звуки потім, коли вона почала підійматися на гребінь, стали більш частими. І коли залишилося чотири хвилини…

— Зараза! — Довгий щось скребуть звук, стукіт камінчиків. — Ось зараза.

— Що сталося, рядовий?

— Зараза! — Тиша. — Паскудство!

— Рядовий Бованович, я питаю, що сталося.

— Я… чорт візьми, я застрягла… Ця паскудна нога… Та допоможіть хтось! Я не можу зрушити, я не можу… я…

— Мовчати! Як глибоко вона застрягла?

— Не можу витягнути, вона застрягла… моя нога… Допоможіть!

— Тоді допомагай руками, чорт забирай, штовхай руками! У тебе зусилля по тонні на кожну руку! — Залишалося три хвилини.

Вона перестала чортихатися і щось забурмотіла. Вона важко дихала.

— Я витягла її. Дві хвилини.

— Рухайся наскільки можеш швидко. — Голос у Кортеса був абсолютно позбавлений хвилювання.

За дев'яносто секунд до вибуху Бованович з'явилася над гребенем кратера. Вона виповзла на четверіньках, перевалившись через гребінь.

— Біжи… біжи, як можеш швидко…

Вона пробігла п'ять або шість кроків, впала, підвелася, кинулася бігти, знову впала, проїхавши кілька метрів, знову встала на ноги…

Здавалося, що вона встигне, але, ледь покривши тридцять метрів, вона витратила майже весь запас часу. Десять секунд…

— Досить, Бованович, — сказав тоді Кортес, — падай на живіт і не ворушись.

Але вона не почула або хотіла відбігти подалі і продовжувала мчати відчайдушними стрибками, і тут блиснув спалах. Донісся гуркіт, в самій верхній точці стрибка щось вдарило її ззаду, нижче потилиці. Обезголовлене тіло закрутилося в польоті, за ним потягнулася спіраль миттєво висохлої в пилюку крові. Чорно — червона стрічка легко осідала на грунт, і жодна людина не наступила на цю доріжку, поки ми збирали уламки каменю, щоб завалити спотворений труп біля її кінця.

Того вечора Кортес вечірніх занять не проводив і взагалі не показувався на нашій половині корпусу. Всі ми були особливо ввічливі один з одним, і ніхто не боявся говорити про те, що трапилося.

На ніч ми влаштувалися з Роджерс. Кожен намагався вибрати в сусіди знайомого товариша. Але Роджерс нічого не хотіла, тільки плакала, і я теж ледь не розридався.

— Вогнева група А, вперед!

Дванадцять людей нашої групи просувалися вперед, розтягнувшись ламаним ланцюгом, підходячи до бункера-симулятора. До нього було ще з кілометр через ретельно підготовлену смугу перешкод. Ми могли рухатися досить швидко, так як з нашого шляху прибрали весь лід, але навіть після десяти днів тренувань нас не вистачало на більше, ніж легкий біг підтюпцем.