Владислав Манжара - Щоденник Іноземця

Так пройшов день. Ми йшли безлюдними лісами. Лише засипана снігом дорога нагадувала про людей, які колись тут жили.

На ніч ми влаштували табір поставивши кілька возів в коло, решту всередину. Всі розбились на групи десь по 10 – 15 чоловік, та приготували собі вогнище для приготування їжі. Такими групами було легше щось робити. Кожна група відповідала за себе, але не відмовлялись від допомоги, і самі нікому не відмовляли.

Зі мною були люди яким Я вже довіряв. Це Къназь, Вѣдана, та брати з сім’єю вѣсти. Коли всі освоїлись, Къназь пішов перевірити, чи в інших все в порядку. Ми ж сиділи навколо багаття та розмовляли…

–

Семиборе, передай мені ложку, бо я свою впустив. Треба її помити.

–

Брате, ти як завжи. Тримай. – Семибор протягнув чисту ложеку до Яровита. Брати посміхались при цьому. Схоже Яровит завжди був таким по-милому незграбним. Напроти братів сиділи діти, які з задоволенням уплітали суп який

наварили жінки. Самі жінки в чай час чекали, поки звільниться миска. Посуду взяли замало, ще й сьогодні зранку мішок з кількома тарілками випав з возу. На декілька тарілок стало менше. Напевно хтось погано закріпив його

.

–

Дядьку Зеломисле, розкажіть якусь історію. – сказав хтось з дітей. Ще й досі ніяк не можу вивчити їх імена.

–

Яку. Про що хочете почути?

–

Щось цікаве. Розкажи про наших предків. Хто вони були?

–

А ви не знаєте?

–

Знаємо, та хочемо почути ще раз.

–

Добре. Сідайте зручніше. Все? Ви готові?

–

Так. – хором відповіли діти.

–

Тоді слухайте. Давно це було. Я вже точно не знаю скільки років минуло, але число вже давно перевалило за кілька тисяч. Спочатку наші предки були простими тваринами, які керувались лише інстинктами. Та поступово вони почали розвиватись, опановувати ручну роботу, далі ремесла. Цей процес був не простим і не коротким. Він зайняв не одну тисячу років. Та все ж він того був вартий. Наших предків помітили. Помітили, що їхній розвиток сягнув небувалих висот. Одного прекрасного дня, на Землю, на якій вони тоді жили, спустились коралі. Це було щось неймовірне для тодішніх людей. Істоти які вийшли з цих кораблів розповіли, що вони не одні. На інших Землях є інші розумні живі істоти. Розповіли про технології та устрій всесвіту. Це були ті, кого ми називаємо богами. Вони були з іншого світу, з більшою кількістю вимірів. Ми звикли, що все можна опис

ати за допомого допомогою висоти, ширини,

довжини та часу. Їхні світи більш складні. Такі складні, що ми і уявити не в змозі. І вони навчились подорожувати між світами. Те що ми можемо побачити, якщо ми коли небудь їх зустрінемо, лише відображення їх справжніх. Вони стали нашими учителями. Але , так як вони були з інших світів, то в нашому вони не можуть бути довго. Це погано сказується на устрої світу. Боги пішли, але залишили знання, які допомогли нашим предкам підкорити глибини космосу, розселитись на різних Землях. З часом ми стали трохи різні. Наші райдужки пристосовувались бід світило і набували кольору його спектра. Бачте, в нас усіх зелені очі. До речі, а давайте запитаємо, якого кольору очі в нашого нового друга.

Всі подивились на мене. Мені стало аж не по собі. Дійсно. В них всіх були очі однокового кольору. Я нахиливсь ближче до вогню.

–

І в правду. В мене сині очі. – Всі з подивом вздихнули.

Раптом невимушена атмосфера змінилась напруженням. Щось зламало кілька гілок в хащі. Чоловіки дістали мечі та приготували ся до оборони. Я не люблю зброю, тому просто приготував ся. Я наважив ся крикнути:

–

Хто тут? Вийди, щоб ми тебе бачили.

Після мого крику, хто б то не був, втік в глиб.

–

Що сталось? – Кънязь якраз повертавсь, тому прибув в одну мить.

–

Хтось там був. Він втік після мого крику. Я думаю не требу хвилюватись. Якщо це звір, він не підійде близько, поки горить вогонь.

Я підійшов ближче до князя і мовив вже тихо:

–

Та все одно, Я б виставив вартових, якщо то не звір.

Так закінчився цей день. Страшно спати, коли не знаєш, що на тебе чатує в хащах, але треба виспатись. По переду ще довго дорога.

12 Єлѣтъ 76 З.Р.З. 2:96

Цей день знову пройшов в дорозі. Спочатку добрий сніданок, а потім дорога, дорога, дорога. За виключенням кількох зупинок для того, щоб попоїсти. Навіть випадок з шелестом повторився. Це було трошки дивно. Можливо нас хтось переслідує, а можливо просто збіг. Хоча завтра і свято, День Лели, але доведеться відсвяткувати його в дорозі. Зупинятись нам не варто.