–
Агов! Ти хто?
Я обернувся. Із-за рогу будинку (сліди вели саме туди. Можливо там була стайня?) вийшла дівчина з оберемком гілок. Дівчина була одягнена в хутро. На голові була шапка з рудого хутра. За дівчиною показався кремезний чоловік в такій же сукні. Його борода була заплетена на дві косички, а кінці зв’язані.
–
Яка різниця. Нові обличчя в наших краях рідкість. Заходьте, добра людино. Зігрійся. Напевно змерз. Влаштовуйся зручніше, Я скоро підійду і ти розповіси, звідкіля ти прийшов.
Чоловік зайшов в будинок. Дівчина продовжувала дивитись на мене, а потім махнула оберемком, запрошуючи в дім. Всередині було тепло та затишно. Затишку додавали дві картини. На одній з них було зображено ліс, а над лісом вставало сонце. Тему іншої Я смутно розумів, тому її описувати не буду, щоб не зіпсувати вражень, якщо ви її побачите.
Ця кімната була, напевно, обладнана для зборів. Декілька столів з лавами. За одним з них сиділи троє чоловіків. На вигляд, молоді, також одягнені в хутро. Напевно, всі тут віддають перевагу шкурам, як найкращому утримувачу тепла. Така сукня обмежує їхні рухи. Це не мій костюм, в який вшито синтетичні матеріали для утримання тепла під підкладку.
Всі троє дивились на мене з цікавістю і подивом. Одразу за мною зайшла незнайомка. Той чоловік, якого Я зустрів на дворі, підкидав дров у пѣч і сказав:
–
Дивіться. Нове обличчя. Навіть не сподіваєшся когось побачити і тут на тобі. Просто до оселі забрідає якийсь хлопчина. Дочко, дай гостеві щось поїсти. Голодний, мабуть, з дороги.
Дочка кивнула і пішла, як Я зрозумів, на кухню. Чоловік же підкинув ще кілька дерев’яшок у пѣч. Потім він підсів до трійці та сказав.
–
Ну, сідай, розповідай хто ти, звідки, як тут опинився?
Я подумав, що одразу розповідати правду не варто. Я сів за стіл напроти них та почав розповідати:
–
Я просто подорожую. Збіг обставин закинув мене в ваше місто. Навмисне не думав сюди забрідати.
–
Твоя доля не дуже тебе жаліє. Тут люди хочуть лише якомога скоріше втекти від холоду. – Сказав один з тих трьох. Я перевів погляд на нього:
–
Доля це лише результат вибору. – знову перевів погляд на того чоловіка. – Що сталось? Я бачу місто, яке колись було прекрасним, а зараз воно майже пусте. Покинуте поселення трохи вище в гору. Я думаю, ви на щось розраховували, коли селились в таких холодних місцях.
–
Мене ще більше цікавить звідки ти. Де ти був останні 50 років? Тут буяла зелень і співали пташки. А через тих атланів
6 6 Атлани (атланти, анти) – жителі атлані (атлантиди).
ми замерзаємо.
–
Яких атланів?
–
Атлани – брати наші. Але їхні жреці стали високо задирати носа. Я не знаю всіх подробиць. Давно то було, і далеко звідси. Я лиш знаю, що з нашим Мідгардом щось не так через них. На півночі вже від холоду взагалі не вижити. Земля замерзає. Кажуть, на півдні більш сприятлива температура. Багато людей з нашого міста вже відправилось туди. Ми останні. І скоро теж покинемо рідні стіни. Занадто тяжко тут жити.
–
Вас багато?
–
Так. Це наш з дочкою будинок. Ми зазвичай збираємо громаду в ньому. Це брати Зеломисл, Семибор і Яровит. Вони живуть далі по вулиці. Крім нас ще декілька будинків. Загалом сорок буде.
В цей момент дочка принесла тарілку з супом. Ну,.. це на вигляд було як суп.
–
Тепер ми бажаємо почути твою розповідь.
–
Ще одне питання. Ви скоро вирушаєте звідси?
–
Досить скоро. В нас мало харчів. Завтра або післязавтра.
–
Я вирушу з вами. Сам Я тут точно пропаду.
–
Ну гаразд. Не кинемо ж ми тебе тут. Тобі пощастило прийти саме зараз. Промахнувся б на кілька днів і залишився б сам на сам з морозом. А зараз їж і розповідай. Мені здається, ти зовсім нетутешній. – Про удачу Я змовчав. Схоже всі тут звикли списувати свої невдачі на чужий рахунок.
–
Взагалі то, Я тут вперше. На Мідгарді вперше. – Почав Я розповідь.
–
Ти з небес?! В тебе є космічний корабель? – З подивом промовив Семибор. Я здивувався з його подиву.
–
Взагалі то так, а от ваших Я ніде не бачив.
–
Бо їх немає. – Відповів Зеломисл. – В наших краях ти більше їх не зустрінеш. Можливо, вони є на півдні. Ми з братами ніколи їх не бачили. Ти зможеш нас всіх забрати? Це було б чудово.
–
Читать дальше