Радій Радутний - Темна синя вода. Ручай

Думка була дурна-дурнюща, і я її гнав, але вона опиралася, й досить успішно.

Одяг був вогкий і пожмаканий, ніби його навіть не якась там одна корова, а ціла череда пожувала, проте це не мало значення. Красуватися ні перед ким, а щодо привертання уваги – то і так приверне. Навряд чи хтось у кінці вісімнадцятого століття розгулював у прикиді кінця дев’ятнадцятого. Навіть у наші часи, коли піджак та краватка – близько ста років вважаються стандартною офісною уніформою, є купа дрібничок, що видають. Причому одразу видають, з першого погляду, й не має значення, чи розбираєшся ти на шмотках, а чи зовсім до них байдужий. Приверне увагу якась дрібничка, придивишся – й з першого погляду визначаєш: це комплект із сімдесятих, а це взагалі з кінця сорокових або початку п’ятдесятих затесався.

Не знаю, як це працює.

Мова не про такі істотні деталі, як стоячі комірці або запонки – таке запросто можуть і в наші часи начепити, а все одно буде помітно, де сучасне фото, а де, скажімо, з тридцятих.

І шапки. Якось лише тепер я осягнув той факт, що у дев’ятнадцятому столітті всі, буквально всі чоловіки, й аристократи (принаймні ті, кого вдалося побачити на вулиці), й пролетарі, й бомжі-прочани – усі в шапках або капелюхах. А тут ще на сто років раніше?

Ті двоє нещасних, що трапились на дорозі Альберту, мали шапки на кшталт радянських «боярок», модних наприкінці шістдесятих, тільки з якимось відростком зверху. Відросток був, мабуть, радше для шику, аніж для користі, принаймні я йому жодного використання не бачив. Ну та гаразд, висить собі – й нехай висить, заважає не дуже.

Що ж до усього іншого… ну так, чоботи мало змінилися. А усе інше…

Я мав підозру, що й жупани-каптани, чи як там воно називається, хлопці носять не так, й замалі вони їм, закороткуваті, але яка різниця? Трійка велетнів так чи сяк приверне увагу.

Так що можна було й не роздягати тих двох.

– Куди йдемо? – недбало запитав я, обтрушуючи штани від глиці. Кілька разів вже обтрушував, та налипло, здається, ще більше, аніж вдалося струсити, й відпадати голки не бажали категорично. Кілька штук, мабуть, втрапили й досередини, бо кололося. Але знімати штани отак, посеред дороги, та ще й з Галею поруч, якось не дуже хотілося.

– Туди, – небагатослівно відповів Альберт, на щастя, супроводжуючи відповідь пальцем. Вказівним, а не середнім, й не вгору, а у бік, з якого ми приїхали. Здається.

– А точніше? – Ігор виявився на моєму боці.

– Спочатку на Київ. Потім на… – Альберт замислився, відшукуючи слово, не знайшов, махнув рукою. – Ще в одно місце. А потім на старий… е-е-е… цвинтар. На Форселі.

З відповіді я виніс одразу дві речі – що аналога цвинтарів та кладовищ в Альбертовому майбутті нема (спалюють, мабуть? Ну, в принципі, це було передбачувано, бо населення росте, й земля дорожчає) й що Форсель (наш Ворзель) зберігся. Щоправда, невідомо, в якому вигляді. Цілком можливо, що не у вигляді селища або міста – бо сказав би «у Форселі», а, скоріш, одного з районів Києва-мегаполіса, на кшталт Святошина, Троєщини або Борщагівки.

Не певен, що мені б сподобався тамтешній варіант Києва. Хоча подивитися, звісно, не відмовився би.

– Далеко… – задумливо промовила Галя.

Ігор озирнувся, за ним і я. Все-таки швидше за мене, гад, рухається. Альберт озиратись не став.

Край дороги годі було розібрати – чи то розчинялася вона серед степової трави, чи то ховалася в мареві, але в будь-якому випадку жодної маршрутки, автобуса, попутки, велосипеда або хоча б дядька з возом в полі зору не трапилося.

А хто б сумнівався! Вже що-що, а ці правила діють, мабуть, у всі часи серед усіх народів – поліція тут як тут, коли дуже не хочеться її бачити; підвезти пропонують тоді, коли до мети лишається метрів сто, а бутерброди падають виключно маслом униз.

Так що коли через десяток кроків Ігор озирнувся ще раз, за ним Галя, а там і Альберт не витримав, то я вже знав, що побачу. Якийсь з варіантів бутерброда – старанно намащеного, може, навіть присоленого, може, ще й зеленню гарно притрушеного, але або вже на підлозі, або ще в польоті, але поза межами досягання рук. Хрін підхопиш.

Чи то на обрії, чи то ближче, але щось ворушилося – чи то вже людські постаті, чи поки що хмарка куряви, але в будь-якому випадку воно мені не подобалося.

Слідом за озиранням настав час перезирання, і теж суворо за ієрархією: Альберт-Ігор-я-Галя. Так-так, і Галинка теж. Щоправда, ми, чоловіки, перезиралися між собою трохи інакше. Ми – так, наче узгоджували подальші дії, а вона – так, наче запитувала: ну, ви ж знаєте, що робити, правда?