Радій Радутний - Темна синя вода. Ручай

На мене наче відерце холодної води лийнули. А чого, річка поруч, води там багато. Відерця, щоправда, нема…

– Треба щось практичніше, – продовжила «обливальниця». – Що як… не просто нащадки, а… спадкоємці? Скажімо, умова отримання спадку – знайти могилу діда. Бо інакше нотар заповіт не віддасть.

– Інтрига! – захоплено покрутив головою Ігор. – А як довести, що знайшли?

Запала мовчанка, й порушив її знову я.

– Щось привезти. Скажімо, родовий медальйон. Був у прадіда на шиї.

– Гм, – сказав Ігор, але заперечувати не став.

– А що? – Ідея мені все більше та більше подобалася. – Чудова легенда. Дивіться – й пояснює, чому ми говоримо не по-тутешньому, й дасть можливість вештатися селами, людей розпитувати.

– Гаразд, – сказав Альберт. – Отже, тепер ми група шведських спадкоємців багатого прадіда. Але є нюанс.

Він помовчав і додав:

– Лукапити доведеться не лише по селах, але й у містах. Прайм у Києві. А там айді точно аскнуть.

Мені було зрозуміло. Про всяк випадок, зиркнув на Галю, а та на мене. Довелося перекладати.

– Паспорт запитають.

– А який він тут вигляд має, той айді? – запитав Ігор наче в Альберта, та глянув чомусь на мене. Я негайно перевів стрілки на Галю.

– Чому це ви на мене так дивитесь? – здвигнула вона плечима, від чого старанно запнуте декольте трохи розійшлося, і те видовище мене зацікавило. На жаль, мій погляд зацікавив Ігоря, та, мабуть, Альберта теж, але вистачило й Ігоря. Галя інтерес засікла й негайно вжила заходи щодо маскування об’єкта.

– Ти ж до цього часу найближча, – пояснив отаман, вочевидячки в особі Ігоря. На диво, Альберт також кивнув – це, мабуть, уперше за весь час знайомства. Чи то у них там жестикуляція вийшла з моди, чи це виключно нам так пощастило з дослідним екземпляром – хтозна!

– Не знаю, – відрубала Галина. – Ви багато знаєте про документи сторічної давності?

Я трохи знав, але лише тому, що трохи цікавився. Зовсім трохи. Паспорт від жовтого квитка так-сяк відрізнив би, але намалювати справжнього ані того, ані іншого втяти б не зміг. Хоча нащо це самостійно робити? В усіх народів в усі часи були майстри фальшиводокументальної справи, мабуть, і тут є. Віднайти буде нелегко, але й навряд чи надто вже важко. Тим більше, в Києві. Не Одеса, звісно, але й не Арзамас-16.

От цікаво, чи заснована вже Одеса? Чорт його зна. Істориків, істориків було б сюди посилати! Вони, мабуть, знають напам’ять і рік заснування Одеси, і який на вигляд був паспорт, і як одягти каптан, так щоб декольте не світилося… а може, то вона навмисне? Бо таки засвітилося знову…

Я згадав обставини вербування й прикусив язика. Істориків тут не треба. Історик би двох комплектів одягу так швидко не роздобув. З історика тут би з самого останню сорочку здерли.

– А що, у тих двох перехожих паспортів не було? – Я скинув оком на того, хто затрофеїв комплекти, – на Альберта, мається на увазі. Той ані здригнувся, ані погляду не відвів. Мабуть, не перший трофей, й сподівається, що не останній.

– Не було, – пролунала коротка відповідь.

Значить, не погребував, перевірив.

Правильно зробив. Я на його місці вчинив би те саме. Хіба, може, допитав би ретельніше, перед тим як… – але то вже не лише від мене, але й від обставин залежить. Від поспіху, наприклад, або наявності небажаних свідків…

Поки ми їли, теревенили, розробляли легенду та розбиралися, хто розуміється на документах сторічної давності, а хто ні, розвішаний біля вогнища одяг перестав парувати. Не так, щоб зовсім висох, звичайно, але вже так-сяк можна було натягти на себе й досушувати на ходу. Нічого, весь день попереду, сонце вище підніметься, висушить.

Бо так наче й ніхто не підштовхував, у шию не гнав, під зад копняками не прискорював, але увесь набір інстинктів, рефлексів та втокмачених замолоду навичок так і волав: «Геть!»

Геть звідси!

Подалі, подалі від місця події. І що з того, що гайдуки-переслідувачі лишилися бозна-де, а тут вони ще навіть і народжуватися не думали? Це ж інстинкт, йому хіба поясниш! Та й взагалі, час уже…

Я глянув на сонце й, мабуть, роззявив рота, бо Альберт посміхнувся, а за ним й Ігор.

– Що, – поблажливо кинув він. – Несподівано, га?

Тон мені не сподобався, але ж і справді було несподівано. Судячи з відчуттів «внутрішнього годинника», сонце мало б підкочуватися до зеніту. Воно й справді висіло майже в середині дуги небесного шляху, але… ближче до заходу.

Одне з двох: або в цьому часі і сонце ходило інакше – із заходу на схід; або ж годинник нахабно бреше, й насправді зараз далеко за полудень.