1 ...6 7 8 10 11 12 ...28 Захотіла княгинька побачити князя, а думала не про те, що в поході, буває, доводиться конем їхати й пішки йти, ночувати в степу, переправлятися через річку, мечем махати, а думала про те, що князь, негідник такий, вирвався з-під контролю й розважається з гарненькими полонянками – от і побачила. Зовсім як в анекдоті:
– Мамо, щось чоловіка довго нема! Мамо, боюсь, він коханку завів!
– Ну що ти, доню, одразу погане думаєш! Може, він під машину потрапив.
Але дорога була далека, коні трюхикали дуже й дуже неспішно, пейзаж майже не змінювався – чому б і не послухати гарну казочку?
– …і бачили в тому свічаді всі, що хотіли. Дівчата – коханого, купці – багатство, воїни – ворога, князі – славу. Ну а чим скінчилося – ви вже знаєте.
Гарна була казочка, та кінець надто сумний.
– Отак, через тупі ревнощі, й було втрачено перспективну технологію, – резюмував Ігор. Звичним рухом вже потер скроню й насипав уточнень.
– Вперше це повідав читачам польський ксьондз Гриневег у тисяча п’ятсот вісімдесят четвертому році. Камінь, писав він, чуєш, Юрію, камінь! – великий зелений камінь був лише подібний на дзеркало, й про те, що він показує всякі таємні речі, ксьондзу лише розповіли, а сам він не бачив.
Я вже зрозумів, до чого йдеться, й стало образливо. На очах руйнувалася ще одна гарна казка, знайома з самого дитинства легенда. Ще малим бувши, хотів якось зганяти в Софію й поглянути якщо не на чарівне дзеркало, то хоча б на місце, де воно було.
А виявляється, це одна з тих байок, якими кияни століттями годували довірливих іноземних туристів. У мої часи гостям міста розповідали, що готель «Салют» – кругла, схожа на ребристу гранату залізобетонна будівля, повільно крутиться на осі; і якщо постояти хвилин десять, то можна те обертання побачити. Не раз і не два бачив я біля того готелю завмерлих приїжджих та завмерлих киян поруч. Але якщо гості боялись дихати, щоб не проґавити момент повороту, то кияни душили сміх.
Ще брехали про Батьківщину-мати, що стоїть над Дніпром – начебто рівно опівночі вона брязкає мечем об щит. Але чи повірив хтось настільки, щоб попертися серед ночі перевіряти гіпотезу – це вже не знаю. Може, й поперся. Зазвичай кияни добрі й надто жорстоко над туристами не знущаються, але раптом трапився хтось безжальний…
– …але вже через десять років, – так само безжально провадив далі оповідач. – Інший мандрівник, австрійський дипломат Еріх Лясота, докладно описав у щоденнику візит до Софії, й написано там приблизно таке: по верху йде галерея або хори, бильця яких від колони до колони складено з цільних плит синюватого каменя з прозорим різьбленням. В одній з плит, якраз навпроти головного вівтаря, є круглий отвір, приблизно півліктя у діаметрі…
Я й сам знав, що лікоть – це чотириста-п’ятсот міліметрів, а Ігор все-таки показав. За допомогою обох рук, й вийшло досить образливо. Ще образливіше, ніж від руйнування легенди.
Добре, хоч не у мій бік скерував, а кудись в поля.
– …тепер заповнений вапном. Кажуть, що раніше там було дзеркало, через яке за допомогою чаклунства можна було побачити все, що побажаєш, на відстані кількох сотень миль…
Я подивився на власника Вікіпедії у голові водночас злостиво та заздрісно, а Ігор, помітивши мій погляд, продовжив знущатися:
– Отвір, де стояло дзеркальце, зберіглась до наших часів… е-е-е… принаймні, до твоїх, Юрію, та моїх, а як там до Альбертових – вже не в курсі. Чуєш, Альберте? Як, стоїть ще Софія?
– Стоїть, – знизав плечима той. – Що їй зробиться. Тільки навколо забудовано все.
– Тьху.
Сплюнули одночасно я та Ігор, й Галя з Іваном, скоріш за все, не зрозуміли, чому. Ну, забудовано, ну, стоять будинки біля стіни, і що? Софію ж все одно видно.
Ех, не знаєте ви, хлопці й дівчата, які бувають сучасні будинки.
Ну та чорт з ними.
– Цей же самий Лясота, – просторікував далі Ігор, – у тому самому щоденнику й переповідає легенду про розпусного князя й ревниву княгиню. Так що перед нами унікальна нагода ідентифікувати всіх персонажів легенди з точністю до десяти років. Якраз між візитами Гриневега й Лясоти. Не так вже й багато було на той час князів…
Я думав, на Галину казочку Іван також скаже «Бре!», але наш гайдамака мовчав, слухав і лише схвально кивав. У чарівне дзеркало йому вірилось легше, аніж у телефон й штучні зорі, що літають орбітами.
Раптом згадалося, що, власне, термін «орбіта» якраз і означає щось кругле, і погляд сам по собі перескочив на Галину спинку. У дівчини в сідлі, якщо хтось не в курсі, посадка така, що талія видається ще вужчою, ніж насправді, а стегна ще ширшими. Приємне видовище, дуже приємне.
Читать дальше