Олег Говда - Пливе човен – води повен

– Табань! – закричав керманич. – Парус прибрати! Ворушіться, ледащо! Грім трасне, кров по стінах! Телята вим’я швидше знаходять! Разом! Або я вам весла в зад засуну, остолопи царя небесного! Тіпун мені на язик!

Погроза подіяла, чи веслярі теж мали не малий досвід, але команду виконали дружно, впевнено. Байдак на мить завмер, немов приміряючись, а потім стрибнув вперед і… розмірено захитався в майже непомітній заплаві. Рибалкам добре знайомі такі місця. Метр-два далі течія мчить, як скажена, а тут – попри берег, поплавок стоїть, наче прив’язаний. Поки риба не торкне наживку, навіть не ворухнеться.

Знав це місце Тіпун чи вгадав, користуючись досвідом, але човен плавно підійшов лівим бортом до берега, обернувшись носом проти течії. А вже у наступну хвилину двоє розбійників зістрибнули в воду і потягли на берег причальні кінці. Мить, і з протилежного борту бухнули в річку здоровенну каменюку – встали на якір.

– Слава Ісусу Христу, – перехрестився Тіпун.

Його слова могли б здатися комічними, якби не оглушливий гуркіт грому, котрий саме вшкварив так, що аж вуха заклало. А потім небо розпанахала сліпучо-біла блискавка… після котрої аж в очах на мить потемніло.

Я не двієчник, знаю, що швидкість світла більша за швидкість звуку, і ми повинні спостерігати спершу спалах і лише потім гуркіт, але зараз було саме так. Ну, або першу блискавку я проґавив. Ось тільки вони були такі потужні, яскраві і лапаті, що навіть сліпий би побачив. Справжнісінький шторм… Одна втіха – вітер вщух. Наче й сам злякався такого розгулу стихії.

Завмерло все навколо, затихло… Аж моторошно стало.

Хвилини на дві… А потім хтось із небожителів, мабуть, перевернув ночви.

Злива хлинула суцільною стіною. Навіть не мало сенсу ховатися. Вода була навколо. У річці, здавалося, навіть тепліше і сухіше, ніж просто неба. У всякому разі, дощ не періщив по спині водяними батогами. Так що розбійники, і я з усіма, пострибали за борт і стояли по шию у воді, прикриваючи голову руками.

– Навіщо було до берега гребти, якщо все одно у воді сидимо? – пробурчав Пешта.

– Нічого, нічого… – Крук глузливо примружив єдине око. – Не з меду, не розтанеш. Зате помиєшся нарешті. Воші потопиш.

– А якщо це на весь день?

– Ні, хлопці… Я на Дніпрі народився, виріс і, дасть Бог, помру… Тіпун мені на язик, – підбадьорив розбійників керманич. – Якщо відразу так гостро взялося, то це не надовго. Поганяє святий Ілля чортів, приб’є пару-трійку і вгамується.

Жартував він чи дійсно так вважав, але небо у верхів’ях Дніпра і справді вже світлішало. А гроза, злива чи шторм – не знаю, як обізвати це явище – виконавши плановий полив, брязкаючи і поблискуючи, повезли рештки води далі, в напрямку Чорного моря.

– А що я казав? – підняв вказівний перст Тіпун. – Можна вилазити… Он уже й сонце прокльовується.

Загалом, його дозволу ніхто і не питав. Самі не сліпі. Побурчали для годиться і полізли на берег, пхаючи і підштовхуючи один одного. Не обійшлося і без падінь. То один, то інший розбійник пірнали з головою, послизнувшись або не утримавшись на ногах від штовханця. Чим сильно веселили товариство.

Дивлячись на їх нехитрі забави, я несподівано надибав ідею. Ризикову… Але, як то кажуть, хто не ризикує, той шампанське не замовляє. Ідея вимагала перевірки. І негайної, поки більша частина розбійників все ще була на глибокому.

Змахнувши руками, я зойкнув і шубовснув, здіймаючи цілу хмару бризок. Причому впав так незручно, що примудрився повалити ще двох, котрі, на свою біду, стояли занадто близько до мене. А під водою став хапатися за них, як потопаючий за соломинку. І сам не виринав, і їм заважав.

Загалом, коли решта примудрилася нас якось розборонити і витягнути, і я, і мої сусіди так наковталися води, що ледь живими залишилися.

– От незугарне, – Крук майже дослівно повторив характеристику, видану мені Полупудом у ті дні, коли ми лише познайомилися. – І чого ж тобі, паничу, вдома не сиділося? Одна морока. Чесно кажучи, починаю сумніватися, що сто цехінів гідна винагорода за мороку. Одне тішить – що той, хто тебе купить, потім намордується ще більше. Тримайся за мене і чалапай вже на берег…

Я і сам вже накупався по саме «не хочу», але задумане вимагало ще одного занурення. Розуміючи, що зволікання може перекреслити всі мої плани, я кивнув, сказав: «Добре», – і впав.

Чорт! У Крука виявилася блискавична реакція і залізна рука, якою він вхопив мене за комір і потягнув назад. А я ж не просто так групове пірнання влаштував і мацав сусідів не навмання, а виключно за пояса і халяви. Завдяки чому знайшов у одного в чоботі ніж. І міг би зараз витягнути… якби не Крук.