Олдос Гакслі: Який чудесний світ новий!

«Цю сенсацію і в Лондоні відчутно», – подумав репортер, повернувшись у столицю і прочитавши заголовки. Та ще й як відчутно, до сліз. Він обережно, кривлячись від болю, сів за обідній стіл.

Ще чотири журналісти, яких не налякав застережливий синець на куприку їхнього колеґи і які репрезентували нью-йоркський «Тайме», франкфуртський « Чотиривимірний континіум», «Фордіанський саєнс монітор» і «Дельту Міррор», завітали того ж дня до маяка, де їх було зустрінуто ще агресивніше.

З безпечної відстані, ще й далі розтираючи свої сідниці, репортер « Фордіанського саєнс монітора» гукнув:

— Дурню ти нещасний! Спожий краще сому!

— Іди геть! – пригрозив йому кулаком Дикун.

Решта журналістів відсахнулися на кілька кроків, а тоді знову зупинилися.

— Зло стає нереальним, якщо спожити кілька грамульок.

— Когатва ійяттокія! – вигукнув він загрозливо-глузливим тоном.

— Біль – це ілюзія.

— О, справді? – саркастично перепитав Дикун, а тоді схопив товсту гілку ліщини й рушив до них.

Репортер «Фордіанського саєнс монітора» кинувся до свого гелікоптера.

Після цього на якийсь час Дикуна залишили в спокої. Ще кілька вертольотів прилітало й допитливо ширяло над вежею. Він випустив стрілу в того, що був найближчий і найнастирніший. Вона пронизала алюмінієву підлогу кабіни; пролунав пронизливий вереск, а тоді гелікоптер шугонув угору з якнайбільшою швидкістю, на яку був здатен його супердвигун. Інші тепер трималися від маяка поодаль. Нехтуючи їхнє набридливе гудіння (він тепер уявляв себе одним із тих парубків, що женихалися до Діви з Матсакі, який виявив стійкість і не злякався кровожерної мошви), Дикун порпався на своєму майбутньому городі. Після якогось часу мошва, очевидно, знудилася й відлетіла геть; небо над його головою цілими годинами було порожнє, якщо не брати до уваги жайворів.

Було спекотно й задушливо, в повітрі пахло грозою. Він цілий ранок копав, а тепер відпочивав, простягнувшись на підлозі. І раптом згадка про Леніну перетворилася на її реальний образ, оголений і відчутний на дотик, вона казала: «Солоденький!» і «Обніми мене!», була в туфлях і шкарпетках, вабила запашними парфумами. Повія безсоромна! [43] ПОВІЯ БЕЗСОРОМНА! «Отелло». Дія четверта, сцена 2., пер. Ірина Стешенко. Але ж, ох, ці руки, що обвили його шию, ці пружні груди, ці губи! В устах моїх, в очах ти бачив вічність [44] В УСТАХ МОЇХ, В ОЧАХ ТИ БАЧИШ ВІЧНІСТЬ «Антоній і Клеопатра». Дія перша, сцена З., пер. Борис Тен. . Леніно... Ні-ні-ні-ні! Він зірвався на ноги і як був, напівголий, вибіг з будівлі. Край пустища купчилися сизі кущі ялівцю. Він просто впав на них, обіймаючи не гладесеньке тіло своєї жаги, а гострі зелені колючки. Вони впилися в нього тисячею голок. Він намагався думати про бідолашну Лінду, бездиханну й заціпенілу, зі скрюченими пальцями й невимовним жахом в очах. Бідна Лінда, яку він поклявся завжди пам’ятати. Але його й далі переслідував образ Леніни. Леніни, яку він обіцяв забути. І хоч його тіло було подряпане й поколоте колючками ялівцю, його плоть і далі відчувала її невідворотну присутність. «Солоденький, солоденький... А якщо й ти мене хотів, чому ж ти не...»

Батіг висів на цвяху біля дверей, готовий відбивати черговий напад репортерів. Дикун нестямно побіг назад до будинку, схопив батога, змахнув ним. Вузлуваті мотузки вп’ялися йому в тіло.

— Повія! Повія! – репетував він після кожного удару, немовби періщив саме Леніну (чого він підсвідомо й несамовито бажав), білу, теплу, пахучу, розпусну Леніну. – Повія! – А тоді розпачливо заволав: – Ой, Ліндо, пробач мені. Прости мене, Господи. Я поганий. Я лихий. Я... Ні-ні, ти повія, ти повія!

Зі своєї ретельно облаштованої схованки в лісі на відстані трьох сотень метрів Дарвін Бонапарт, найдосвідченіший фотомисливець за великою дичиною Корпорації чуттєвок, спостерігав за цією процедурою. Його терпіння й майстерність були нарешті винагороджені. Він три дні просидів у дуплі штучного дуба, а впродовж трьох ночей повзав на животі серед зарослів вересу, ховаючи в кущах дроку мікрофони і присипаючи дроти м’яким сіруватим пісочком. Сімдесят чотири години страшенних незручностей. Але тепер настав його зоряний час... найвидатніша мить, подумав Дарвін Бонапарт, перевіряючи своє знаряддя, найвидатніша, відколи він зняв знамениту стереоскопічну чуттєвку з завиваннями про весілля горил. «Шикарно, – сказав він собі під ніс, коли Дикун розпочав свою дивовижну виставу. – Шикарно!» Він ретельно націлив на об’єкт зйомки свої телескопічні камери, припавши оком до рухомого об’єктива; зробив максимальне наближення, щоб зняти крупним планом нестямне і викривлене обличчя (прекрасно!); переключився на півхвилини на сповільнене знімання (що дасть винятково комічний ефект, був переконаний він); прислухався до ударів, стогонів, безтямних і маячних слів, які записувалися на звукову доріжку плівки, спробував їх легенько підсилити (так, це явно краще); був радий почути під час тимчасового затишшя пронизливий спів жайворонка; подумав, як добре було б, якби Дикун повернувся до нього спиною, щоб зняти там крупним планом кров... і майже відразу (як дивовижно щастить!) той послужливо повернувся, подарувавши чудову нагоду зробити просто ідеальний крупний план.