Василий Кожелянко - Тероріум

Цього разу всі проголосували «за»! Таким чином, переобтяжений чеснотами, подвигами і досвідом патріот Кирило Кириленко-Тур став президентом України. Три дні він обживався на посаді, а опісля почав правити.

Першим декретом він розігнав Держтимком (заважали йому освоювати президентську резиденцію на Банковій), а другим призначив ключових міністрів. Тут було з чого дивуватися. Міністром фінансів став найкращий бухгалтер України добродій Ніщих (ну, ніхто більше в державі не міг керувати такими великими грішми), міністром оборони залишився товариш Козлов (не повів же він тоді у листопаді армію проти повсталого народу, а міг, міг…), міністром «по хворих і ліках», тобто - охорони здоров’я було призначено нову людину - колишнього особистого лікаря цього деспота Кромєшного доктора Гіпсиха (він теж розхитував цей тоталітарний режим зсередини, тобто «зсередини» у прямому сенсі слова, бо давав тиранови Кромєшному такі пігулки, що той не міг на повну силу гнобити, визискувати і експлуатувати нарід український), головою основної спецслужби, яка тепер, замість креольського «каґебе», шляхетно називалася «кадебе» було призначено ґенерала Пньова (а що ви хочете, спецслужба - це така тонка матерія, поки нова людина ввійде в курс справ, а ворог же не дрімає!)… У подібний спосіб було здійснено й інші урядові призначення. Були, звичайно, і незадоволені, і першим серед таких виявився пан Ученій П. С., колишній полковник КҐБ (вкорінився для виконання таємного завдання народу України), колишній резидент зовнішньої розвідки (виконував спецмісію у Европі), колишній підпільник (контактував з героями-ювелірами, яких через зраду жорстоко знищили «пси режиму») і нарешті - полум’яний революціонер, один з організаторів повстання, член центрального комітету «Народний гнів»!

Цей такий заслужений чоловік залишився без посади. Він, як довірена особа самого пана Ко Ше Ліна і зв’язковий між ним і новою українською владою, сподівався як мінімум на місце «сірого кардинала», тобто керівника адміністрації Кіріла, себто президента України Кирила пана Кириленка-Тура, ну, в крайньому разі на звання ґенерал- лейтенанта і посаду заступника голови КДБ з особливих питань (нічого такого не робити, ні за що не відповідати, а лише рєшать вопроси і впливати, впливати, впливати!)… Кіріл, скотина, не дав йому, П. С. Ученію, жодної посади. Ну, я йому…

Обманувши охорону, так, як він це вміє, П. С. Ученій пробрався до кабінету президента України і люто відчинив двері. Ногою!

- Кіріл! Шо таке? Скільки я можу чекати?

- Ви хто?… Хто? - пан Кирило спочатку злякався, але, впізнавши Ученія, набрав вигляду, який виробився у нього за час президентства, - зверхнього, бундючного, гидливого. - А це ти, Ученій, що тобі треба?

- Кіріл?! Ти шо?! -Ученія розпирало від обурення. - Забув мене? Ти шо, Кіріл?

Пан Кирило завагався і нарешті примирливо кинув:

- Вибач, Петре, запрацювався, ходімо вип’ємо.

Вони зайшли у президентську кімнату відпочинку, посідали на м’які диванчики, за кілька хвилин дві офіціянтки принесли напої і наїдки. Поки вони сервірували столик, в Ученія набрався повний рот слини, давно він такого добра не бачив: натуральний пшеничний хліб зі справжнім коров’ячим маслом, кав’яр, червона риба з цитриною, автентичне сало, імпортний ічкерійський сир, буковинська домашня ковбаса, каспійський оселедець з цибулею, вирощеною в землі, і - нарешті - графин зі справжньою житньою (Ученій це визначив за запахом) горілкою!

- Ну, за успіх! - проголосив пан Кирило, піднявши келих з чистою джерельною водою.

- За! - повторив Ученій, іґноруючи наповнену офіціянткою чарку і наливаючи собі горілки в келих. - Успіх! - І випив. Потім почав швидко їсти.

- Ну, Петре, - театрально склавши руки на грудях, спитав пан Кирило, - що тебе привело до нас?

Пан Ученій, не перестаючи їсти, заторохтів: «Ну, шо Кіріл, ти хіба сам не знаєш? Всі отримали якісь сякі-такі посади, а я, я… - Він уже був трохи п’яний, а отже, став добрим, розчуленим, сентиментальним, - я, котрий так суттєво доклав руку до нашої спільної перемоги, залишився ні з чим. Так би мовити, біля тріснутого корита. Кіріл, як ти міг?! Як міг забути про давнього друга?!»

П. С. Ученій ще випив і, замість заїдати, заплакав.

- Що ж, Петре, - задумливо промовив пан Кирило, - єдине, що я можу для тебе зробити, це - оформити тобі пенсію полковника.

- Що?

- Немолодий ти уже, Петя, пора і на відпочинок. А полковницька пенсія - це ж гарні гроші!