Василий Кожелянко - Тероріум

- Маю честь.

- А чи не маєш ти, Чіпко, якихось сумнівів, що став на цей шлях?

- Не маю.

- А що буде з тобою, коли ти якимось чином завагаєшся в бою, виявиш страх чи, може, зрадиш Справу?

- Цей меч, що…

Справді, думав розпластаний на долівці Чіпка, цей меч, що уже розрізав мені шкіру, махом відправить мене на той світ. Варто цій полковниці ще ледь ледь натиснути на руків’я, і це шляхетне серце, переповнене любов’ю до України та ненавистю до ворогів, перестане битися. Ой, боюсь я цієї дівки, тобто командирихи!…

- Клянися, Чіпко!

- Клянусь!

- Встань і підійди до вівтаря, Чіпко!

Він підійшов.

- Простягни руки над священною реліквією Організації.

Він зробив це.

Роксолана легенько провела мечем по Чіпчиних зап’ястках. Із вен бризнула кров і залила золоту скіфську Пектораль.

Роксолана щось говорила про дух крови і душу нації, про любов і ненависть, славу і смерть, волю і силу, а Чіпка з цікавістю чекав, коли з нього виллється критична кількість крови, він знепритомніє і почне вмирати. Але до цього не дійшло. За командою Роксолани двоє бойовиків підійшли до Чіпки і міцно забинтували йому зап’ястки.

Ритуал втаємничення завершувався.

- Підійди до мене, брате Чіпко, - вже не так урочисто промовила Роксолана. - Вітаю тебе. - Вона одягнула йому на шию золотий козацький хрестик з тризубом у центрі на золотому ланцюжку. - Тепер ти один із нас!

Роксолана поцілувала Чіпку в чоло, ледве стримавшись, аби не - в губи…

- А тепер, товариство, - діловито звернулася до бойовиків Роксолана, - поговоримо про звичне і буденне, про ситуацію на фронтах нашої боротьби з ненависним антиукраїнським, креольським режимом. Прошу сідати.

Роксолана вийшла в одне з розгалужень печери і за кілька хвилин повернулася переодягнута, тепер вона теж була у бойовому «хамелеоні», з підібраним у тугий вузол волоссям. Бойовики посідали на долівку, і Чіпка, теж уже в «хамелеоні», - серед них. Роксолана присіла на плаский камінь, застелений поролоновим килимком. Стояло питання - що робити?

Бойовики по черзі висували кожен свої пропозиції щодо майбутніх терактів проти режиму А. Д. Кромєшного.

Звучали різні пропозиції - від нападу на монетний двір Державного банку України з метою друкування мільярда деномінованих рублів, аби підірвати цю чужу неукраїнську валюту, до вбивства президента Кромєшного золотою кулею. Жодна з пропозицій не знаходила одностайного схвалення. Останнім дуже несміливо взяв слово новоініційований Чіпка. Як це не дивно, його план дошкульно нашкодити режиму сподобався всім. Його і схвалили.

- А тепер, панове печерні люди, - вигукнула Роксолана з награною веселістю, - прошу до обіду! У нас є справжнє м’ясо, виноградне вино і автентичний хліб! Після обіду ліквідовуємо цю печеру і розходимося невеликими групами. Через тиждень у Києві розпочинаємо підготовку до операції, яку зініціював боєць Чіпка, під назвою… під назвою…

- Серпом по крилах! - ніяковіючи від загальної уваги, кинув Чіпка.

Всі схвально засміялися, і Роксолана теж, демонструючи Чіпці свої бездоганні білі зуби.

За два кілометри від румунського кордону, на українському боці, з кущів виліз немолодий чоловік. Він обтрусився, пообзирався довкола і благоговійно перехрестився на три сторони світу, крім західної. Потім уклякнув на коліна і поцілував потрісканий шосейний асфальт, з під якого вибивалася трава.

- Вдома! - вигукнув чоловік і трохи поплакав.

Затим він почав прискіпливо оглядати себе, так, вигляд не зовсім вітчизняний, - чужий, якщо бути відвертим до кінця. Чоловік спустився до придорожнього струмка і почав займатися своїм зовнішнім виглядом. Спочатку зняв із шиї яскраву штучного шовку зелену краватку і пустив її за водою, туди ж відправив темно-синій велюровий капелюх, потім відірвав верхній ґудзик на сорочці і здер з нагрудної кишені чужий українському народові лейбл «Lee», костюм після тривалої і виснажливої дороги додому вже сам набув рідного вітчизняного вигляду, а ось із плащем довелося поморочитися, - ніяк не хотів цей темно-сірий із синім коміром італійський виріб перетворюватись у загальностатистичний, притаманний для населення милої вітчизни ширвжиток, тому чоловік, аби не викидати добротну річ, трохи покропив плащ водою, виваляв його у пилюці, надірвав кишені і вже такий одягнув. Тепер можна йти до рідних співвітчизників - свій. Тим більше, що вже кілька днів цей свій не вмивався, не голився і не чистив зуби.