Василий Кожелянко - Тероріум

- Вогонь з гранатометів! - скомандувала Роксолана.

Бойовики почали обстрілювати майже безпорадних спецняків. Здавалося, що ось-ось - і ювеліри почнуть перемагати. Але раптом їм ударили в спину. Ситуація ставала катастрофічною - бойовики потрапили в лещата.

Бій ставав нерівним, спецняки брали гору. Кілька бойовиків кинули зброю, підняли руки з наміром здатися в полон, але одразу ж були скошені спецняцькими кулями.

- Вони полонених не беруть! - вигукнула Роксолана. - Ми їм живими не потрібні! Спробуйте пробиватися хто як може!

Ніхто не пробився. За півгодини спецняки ходили лісом і добивали поранених.

- Командіршу нє убівать! - заверещав полковник Ученій, який дотепер сидів у надійному сховку. - Я же прєдупрєждал! Нє возьмьом живйом ету бабу, вєсь смисл операції - псам під хвіст!

Роксолану знайшли з двома тяжкими ранами - в грудях і на передпліччі.

- Пєрвую помощь єй! Нємєдлєнно! І єщо нєсколько подбєрітє, она может нє вижіть!

Не вдалося П. С. Ученію виконати прохання колишнього осавула ЮВУ Довбуша - пораненим, але живим спецняки знайшли лише одного шеренгового бійця. Того самого Чіпку, якого Довбуш так просив неодмінно вбити.

У Чіпки були дві рани - давня в животі і свіжа на шиї.

- Ех, не пощастило тобі, хлопче, - пробурмотів Ученій, маючи на увазі Довбуша. - Зате цьому, - кивнув у бік Чіпки, - пощастило. Хоча це ще як сказати, - додав пан Ученій, згадавши, ЩО чекає цього бойовика в полоні.

- Забрать обоїх у вєртольот і как можна бистрєє у Черновци, в госпіталь! - скомандував П. С. Ученій і дістав із внутрішньої кишені спецняцького «хамелеона» пласку неіржавіючого металу фляжечку зі справжньою цукровою самогонкою. Тепер можна.

В Україні почали траплятися випадки нестачі харчів. І то не якихось там витребеньок на кшталт маргарину, тюльки чи морської капусти, а найпоширеніших, найнеобхідніших, наймасовіших, народних, одне слово, таких, як універсум хлібного типу, синтезоване комбім’ясо і генетично модифіковані молокопродукти.

З дивовижною послідовністю: менш необхідне - необхідне - вкрай необхідне з продтоварних магазинів щезали: т. зв. «м’ясо», т. зв. «молоко», т. зв. «хліб». За якийсь час ці продукти знову з’являлися уже у зворотній послідовності, аби за тиждень знову так само розмірено пропадати.

Соціум заворушився.

Культура черги зі своїм кодексом поведінки («зайняти з ночі», «хто крайній?», «буду за вами», «ви тут не стояли» і нарешті номерками на руці) почала давати тріщини.

Дрімучий інстинкт «хапнути» дубовою довбнею трощив тонесеньку, як перший вересневий лід, кірочку плеканої впродовж десятиліть крихкої «культури черги». Ситуація у соціяльному сегменті під кодовою назвою «черга» ставала неконтрольованою. Там почали битися!

Київ поки що ці деструктивні процеси обминали, проте у решті міст України населення поволі звіріло.

В Одесі троє молодиків нахабно полізли - без черги! - за псевдокількою «наразвєс». Коли леґітимні учасники черги, цілком справедливо переповнені шляхетним гнівом, натякнули нахабам, що їх, мовляв, там не стояло, двоє, найкремезніших, зайняли кругову оборону, а третій почав брати на усіх трьох. Черга, вишикувавшись давнім перевіреним клином «свинею», посунула на дисидентів.

Ті повитягали з рукавів саморобні енкаели. Черга заціпеніла. Дисиденти, отоварившись, вже зібралися йти і пішли би собі непокараними, якби хтось із леґітимної черги не здогадався жбурнути у спину найкремезнішому важкий металевий ящик від фарби. Чим нейтралізував нахабу, з першого ж разу переламавши йому хребет. А вже потім бойове крило черги без особливих зусиль затоптало усіх трьох. Саморобні енкаели старійшини черги здали, куди треба, як «вєщдок».

У Вінниці, навпаки, нахаби мало не перемогли чергу. А було так. Черга працювала над реалізацією «м’яса», як раптом двоє - баба і мужик - полізли «поза». Самооборона черги, звичайно - до штурму! Як тут те бабисько з якогось саморобного сифону, змайстрованого зі звичайної пластикової баклажки, почало обсикувати чергу таким дефіцитним бензином. А той черкнув запальничкою.

Звичайно, потім черга усією громадою затоптала паліїв, але ж згоріло троє учасників черги і восьмеро отримало важкі опіки.

У Сумах проти леґітимної черги виступила банда майже рівна числом народній дружині черги. Пішла стінка на стінку, і зав’язалася велика битва. А позаяк стояли за «хлібом», то бої набрали позиційного характеру. Спочатку банда, застосувавши «навскісну атаку» Фрідріха Великого, захопила лівий фланг черги, але, на щастя, це був фланг з хвоста, а не з прилавка, тому битву аж ніяк не можна було вважати програною. Черга перегрупувала сили і передусім кинула резерви на зміцнення правого флангу - бо ж прилавок, а вже потім гвардія почала заходити банді у фланг. Коли ті збагнули, що до чого, вже було пізно, вони потрапили в «котел». Далі висліди кампанії стали так очевидні, що аж нецікаво було топтати переможених.