Василий Кожелянко - Тероріум

- Ти мене нічого не хочеш запитати?

- Може, вже на землі?!

- На землі ми будемо командир та підлеглий і будемо обговорювати плани подальшої боротьби з режимом. А тут ми ніби рівні, бо ж обоє могли загинути однаково.

- Чому однаково? - здивувався Чіпка. - Я міг щасливо розбитися, а ти - з невеликими труднощами приземлитися.

- Чіпко.

- Що?

- То ти здогадався вже, чому я так зробила?

- Що зробила?

- Зрізала з тебе парашут і викинула з літака.

- Версія може бути лише одна: ти хотіла мене вбити, а в останню секунду передумала.

- Дурний ти, Чіпко.

- Тут будь хто здуріє.

- Я не в тому сенсі.

- Я не розумію.

- Ось тому й я так кажу… Зрозуміло, чим закінчуються такі розмови, і через секунду Чіпка з Роксоланою вже цілувалися настільки палко, наскільки це дозволяв політ з парашутом.

Потім вони кілька секунд спостерігали приємне для них видовище: чорно-рубіновий вибух на тлі вечірнього неба.

Це розбився президентський літак, вдарившись об кам’янисту гору.

Потім вони побачили те, чого не бачили ніколи. Це була велика битва двох армій: темно-фіолетові бились із ясно-коричневими. Перші мали оксамитові прапори, до того ж - кожен воїн, з емблемами у вигляді золотих, перевернутих догори довшим раменом хрестів, а другі - прапори шовкові, теж у кожного бійця, з емблемами - хрестами без одного рамена, правого, лівого, верхнього, нижнього - без системи. Фіолетові - кінне лицарство, заковане у іржаве залізо, озброєне списами і мечами, кінь у кожного мав замість однієї із чотирьох ніг лише дерев’яний протез.

Коричневі - піше воїнство у шкіряних, покритих потрісканим лаком обладунках, озброєне великими дерев’яними мечами, у кожного воїна замість руки - протез із високолегованої сталі. Таким чином, сили були рівні, і билися вони з надзвичайною жорстокістю. Там, де йшла ця битва, не було ні часу, ні простору, ні землі, ні неба, було, щоправда, сонце, але тріснуте навпіл і тьмяне, сліпе, поблякле…

За кілька секунд до приземлення Роксолана сказала Чіпці:

- Збережемо наше кохання в таємниці, Чіпко, гаразд?

- Гаразд, пані полковничко моя ясная.

На землі бойовики-ювеліри швидко згорнули свої парашути і побігли до двох гелікоптерів, що чекали на них на одній із полонин. Потім полетіли на місце загибелі літака, де допомогли своїм товаришам завантажити у гвинтокрили кілька пластикових скриньок з уламками золотих предметів і президентського літака.

- З цього золота, - сказала Роксолана, коли бойовики вже відлітали з місця катастрофи, - ми повиливаємо сотні, а може, тисячі каблучок, вигравіюємо на них напис «Смерть Кромєшного» і поштою порозсилаємо їх відомим людям України - політикам, бізнесменам, науковцям, мистцям. Весело ж буде!

Класик української україномовної літератури - поет, романіст, новеліст, драматург, публіцист, критик, журналіст і літредактор Делірій Іванович Тремен прокинувся, як завжди, об одинадцятій годині ранку. Він довго протирав запухлі очі, а потім увімкнув голик, розміщений на нічному столику. Передавали президентські новини.

Делірій трохи пожвавився і підбив собі під бік дружинину подушку. Чекав на повідомлення про присудження йому Державної премії Української республіки імені Андронатія Покотюхи за… та є за що! Сам президент А. Д. Кромєшний його шанує, тим більше, що їх, українських україномовних літераторів, не так вже й багато на нашій славній Україні. Та й взагалі… не хоче бидло книжки читати. Ні їх, укрукрів (як дражняться газетні злослови), ні укррусів… Дичавіє народ… Але премію йому мусять дати, сам Кіріл Кірілич обіцяв.

- Альона! - гукнув він на дружину.

- Чєво? - у спальню зазирнула його зазнобушка, з ніг до голови залита стимуляційною емульсією.

- Пошти не було?

- Счас погляжу. - Єсть, Дєля! - почув він голос дружини з передпокою.

Делірій схопився з ліжка і, на ходу защіпаючи піжамну куртку на липучки, побіг у передпокій і швидко відчинив поштову скриньку. Серце стрепенулось, як ластівка у стрісі. Крім свіжої «Евразійської правди», у скриньці лежав якийсь невеличкий пакунок-бандероль. Невже орден прислали, аби сюрприз зробити, майнула у нього маніякальна думка, яка піднесла настрій до стану між другою і третьою.

- Альона! - він вхопив свою ненаглядную, притиснув гігантським черевом до картонної панелі і, незважаючи на те, що геть вимастився емульсією, три рази душевно поцілував.

- Сюрприз! Ходімо у вітальню, обстановка ж бо урочиста.