Стівен Кінг - 11/22/63

Головним було те, що я сам почувався приголомшеним. Ні, то не був ментальний розлад, я гадаю, навіть помірно врівноважений людський розум здатен сприйняти чимало дивного, перш ніж йому дійсно настане момент вийти з ладу, але я насправді був приголомшений, авжеж. З голови мені не виходили ті леді в їхніх капелюшках і довгих сукнях, леді, кожна з котрих пережила б шок, аби десь на публіці засвітилася така неймовірна річ, як краєчок бретельки її бюстгальтера. А ще те кореневе пиво. Який же в нього цільний смак.

Прямо навпроти, по той бік вулиці, стояла скромна крамниця з виконаним рельєфними друкованими літерами написом по верху маленької вітрини: МЕЙНСЬКА ВИННА КРАМНИЦЯ. А таки дійсно, фронтон її був світло-зеленого кольору. Всередині цього закладу я впізнав мого приятеля з-під сушарні. Його довге чорне пальто висіло на ньому, як на плічках, капелюха він наразі зняв, і волосся стирчало навкруг його голови, як у персонажа якогось коміксу, невдахи, котрий оце лише щойно був засунув палець «А» в електричну розетку «Б». Він жестикулював перед продавцем обома руками, і в одній з них я помітив ту його дорогоцінну жовту картку. Я не сумнівався, що в другій він тримає півдолара Ела Темплтона. Продавець, одягнений у короткий білий халат — вельми схожий на той, у якому на щорічному фестивалі виступає Моксі Док, — залишався на диво незворушним.

Я дійшов до рогу, перечекав рух і, перетнувши Старий Люїстонський шлях, знову опинився на боці фабрики Ворумбо. Двоє чоловіків штовхали через фабричне подвір’я навантажений рулонами шерсті візок, вони курили й сміялися. Мені подумалось, чи мають вони бодай якесь уявлення про те, як впливає комбінація сигаретного диму і фабричних викидів на їхні внутрішні органи, і вирішив, що не мають. І це для них, либонь, благо, хоча таке питання радше личить викладачеві філософії, а не парубку, котрий заробляє собі на щоденний прожиток, знайомлячи шістнадцятирічних підлітків з чудами Шекспіра, Стейнбека [56] John Ernst Steinbeck (1902–1968) — один з найповажаніших американських письменників ХХ століття; найвідоміші його романи: «Грона гніву», «Східніше Едема», «Про людей і мишей». і Ширлі Джексон.

Крізь металеві щелепи іржавих дверей під три поверхи заввишки вони закотили свій візок у цех, і я попрямував назад до ланцюга з табличкою ДОСТУП ДАЛІ ЗАБОРОНЕНО.Я наказував собі не квапитися, не роззиратися навкруги — не робити нічого такого, що може привернути увагу, — проте втриматися було важко. Тепер, коли я вже майже дістався того місця, з якого сюди потрапив, бажання побігти стало ледь не зовсім нестримним. Рот пересох, а велика порція випитого кореневого пива сколотилася у мене в шлунку. Що, як я не зможу повернутися? Що, як там все на місці, окрім сходів?

«Попустися , — наказував я собі. — Попустися» .

Перш ніж підпірнути під ланцюг, я не втримався від того, щоб іще разок коротко роздивитися, але подвір’я фабрики цілком належало мені. Десь звіддалік, немов уві сні, я знову дочув те глухе чуф-чуф працюючого дизеля. Це викликало в пам’яті іншу фразу з іншої пісні: «Цей потяг перейняв на себе той минущий залізничний смуток» [57] Фраза з пісні «City of New Orleans» композитора, фолк-гітариста і співака Стіва Ґудмена (1948–1984). .

Я пройшов повз зелену стіну сушарні, серце сильно билося у мене під горлом. Папірець, придавлений цементною грудкою лежав на тому ж місці; поки що все йде добре. Я легенько його копнув, думаючи при цім: «Прошу, Боже, нехай це здійсниться, прошу, Боже, нехай я повернуся назад» .

Носок мого черевика поцілив той уламок цементу — я побачив, як він покотився геть, — але заразом я вдарився носком об стояк сходинки. Обидві ці дії здавались несумісними, але вони відбулися. Я ще раз озирнувся навкруги, хоча мене не можна було побачити з подвір’я у цьому вузькому провулку, хіба що хтось проходив би повз той чи інший його кінець. Але нікого там не трапилось.

Я піднявся на одну сходинку. Відчував її стопою, хоча очі запевняли мене, що я так і стою на потрісканому цементі фабричного подвір’я. У шлунку черговий попереджувальний сплеск видало кореневе пиво. Я заплющився, трішки полегшало. Я подолав другу сходинку, потім третю. Вони були невисокі, ті сходинки. Коли я зійшов на четверту, літня спека покинула палити мою потилицю, а темрява в мене під повіками поглибшала. Я хотів було піднятися на п’яту сходинку, але п’ятої не існувало. Натомість я стукнувся головою об низьку стелю комори. Чиїсь пальці вхопили мене за руку, і я ледь не скрикнув.