Стівен Кінг - 11/22/63

Я кинув погляд на годинник на стіні (ПОЧИНАЙ ДЕНЬ З ПОСМІШКИ — закликало гасло на циферблаті — ПИЙ ЗБАДЬОРЛИВУ КАВУ). Годинник показував 12:22. Для мене це нічого не значило, проте я прикинувся стурбованим. Допив залишок пийвоа і підвівся.

— Мушу вже їхати, якщо хочу вчасно зустрітися з друзями у Касл-Року.

— Ну, то обережніше на шосе 117, — сказав Анічетті. — Дорога там гидотна.

Це в нього прозвучало, як гид’дона . Такого суворого мейнського акценту я не чув уже купу років. І, раптом усвідомивши, що так воно фактично й є, я голосно розсміявся.

— Буду обережним, — кивнув я. — Дякую. І ще, синку. Щодо тієї Ширлі Джексон.

— Що, сер?

Це ж треба, сер . І жодного сарказму при цьому. Я все більше схилявся до того, що 1959-й був гарним роком. Таки був, попри сморід фабрики і сигаретний дим.

— Там нема чого втямлювати .

— Правда? А містер Марчент каже зовсім навпаки.

— За всієї поваги до містера Марчента, передай йому, що Джейк Еппінг каже, що іноді сигара — просто річ для куріння, а оповідання — це просто оповідання.

Він розсміявся.

— Передам! Обов’язково, завтра ж на третьому уроці!

— Добре, — я кивнув його батькові, жаліючи, що не можу йому сказати, що завдяки «Моксі» (котрого він у себе не тримає… поки що) його бізнес триватиме на розі Старого Люїстонського шляху та Мейн-стрит ще довго після того, як не стане його самого. — Дякую за кореневе пиво.

— Повертайся будь-коли, синку. Я якраз міркую, чи не знизити ціну на великий кухоль.

— До дайма?

Він вишкірився. Усмішка в нього була такою ж легкою й відкритою, як і в його сина.

— Отут ти маєш цілковиту рацію.

Дзеленькнув дзвоник. Увійшли три леді. Ніяких слаксів; вони були вдягнені в сукні, чиї подоли сягали аж середини гомілок. А капелюшки! На двох із них були делікатні опушки з білої вуалі. Леді почали ритися у відкритих контейнерах, вишукуючи особливо перфектні фрукти. Я вже було вирушив від шинкваса з содовою, але одна думка змусила мене обернутися.

— Ви б не могли мені підказати, що таке зелений фронт?

Батько з сином обмінялися веселими поглядами, і мені пригадався старий анекдот. Турист з Чикаго в дорогому спортивному автомобілі під’їжджає до загубленого десь у глушині фермерського будинку. На ґанку сидить старий фермер і курить люльку з кукурудзяного качана. Турист висовується зі свого «Ягуара» й питає: «Агов, дідусю, не підкажете, як мені проїхати до Східного Мачіаса [54] East Machias — засноване 1763 року містечко (1,3 тис. мешканців) в окрузі Вашингтон, штат Мейн, знане своїм болотистим довкіллям. ». Старий фермер пихкає димом пару разів і врешті відповідає: «Вважай, що ти вже на місці».

— А ви не з нашого штату, правда? — запитав Френк.

Акцент у нього був не такий суворий, як у батька. «Либонь, більше дивиться телевізор, — подумав я. — Ніщо не розмиває так регіональний діалект, як телевізор».

— Авжеж, — підтвердив я.

— Дивно якось, бо можу закластися, що мені чується у вашій вимові наша янківська гугнявість.

— Це від юперів, — сказав я, — ну, знаєте, Верхній півострів [55] Yooper — діалект англійської, що утворився в Мічигані й на півночі Вісконсину, завдяки заселенню цих територій емігрантами переважно фінського, фламандського, французького й німецького походження. ?

От чорт, сплохував, Верхній півострів це ж у Мічигані. Але, схоже було, ніхто з них на мою похибку не звернув уваги. Юний Френк взагалі уже відвернувся, почавши мити посуд. Вручну, зауважив я.

— Зелений фронт — це винна крамниця, — пояснив Анічетті. — Прямо через дорогу, якщо бажаєш прихопити з собою пінту чогось.

— Гадаю, випитого кореневого пива мені цілком вистачить, — сказав я. — Це я просто так цікавився. Прощавайте, гарного вам дня.

— І тобі також, друже, повертайся до нас, побачимося.

Я пройшов повз заклопотане вибором фруктів тріо, при цім кивнувши їм: «Леді». Ет, жаль, не мав я на голові капелюха, а то б ще й торкнувся його крисів. Такого капелюха, як ото в старих фільмах.

Федори.

Претензійний жевжик уже полишив свій пост, а я подумав, чи не прогулятися мені по Мейн-стрит, подивитися, що ще тут змінилося, проте ця думка протривала всього лиш якусь секунду. Нема сенсу випробовувати удачу. А якщо хтось спитає про мій одяг? Я гадав, мій спортивного крою піджак і слакси мають вигляд більш-менш прийнятний, але чи міг я бути цього цілком певним? А ще моя зачіска — волосся на потилиці сягає коміра. В мій час для викладача середньої школи це вважається абсолютно нормальним — навіть консервативним, — але це може привертати погляди в роки, коли гоління потилиці вважалося нормальним елементом перукарських послуг, а бакенбарди носили тільки стиляги рокабіллі, як той, що привітав мене «Агов-ку-ку, дяпчику». Звісно, я можу пояснити, що я турист, що всі чоловіки у Вісконсині носять волосся трішки задовге, це якраз входить в моду, але ж тут і зачіска, й одяг разом — хоча відчуття того, що я відрізняюсь, немов якийсь недолуго замаскований під людину космічний прибулець, не було наразі головним.