Олег Авраменко - Принц Ґаллії

— Таж він спокусив її! — вигукнув найменший де Сан-Хуан, якому ще було невтямки, що над ним глузують. — Він знечестив нашу сестру, наївну, недосвідчену, довірливу…

— Гаразд, — як від настирливої мухи, відмахнувся від нього дон Альфонсо. — Я особисто займуся цим спокусником, — він кивнув убік Філіпа. — А ви їдьте розбирайтеся з сестрою. Схоже, на неї чекають не дуже приємні хвилини.

— Але…

— Ніяких „але“! Прошу звільнити замок, панове. Я вже сказав вам, що сам розберуся з доном Феліпе. Ви чимось невдоволені?

Певно ж, брати були невдоволені. Проте суперечити синові короля не наважувались і лише кидали на Філіпа злостиві погляди.

Коли вони, підштовхувані списами вартових, забралися геть, і замкова брама за ними зачинилася, дон Альфонсо, весело всміхаючись, підійшов до Філіпа.

— Радий нашому знайомству, доне Феліпе, — сказав він.

Філіп з гідністю вклонився:

— Я весь до ваших послуг, доне Альфонсо. Матиму за честь, якщо ви погодитеся скористатись моєю скромною гостинністю.

— Мабуть, я так і вчиню, — з серйозною міною промовив кастильський принц, але очі його продовжували сміятися.

До них наблизився падре Антоніо. Він йшов повільно, з деяким зусиллям переставляючи ноги і шкандибаючи дужче, ніж звичайно, а ліву руку притискав до грудей і важко дихав від хвилювання, проте його обличчя виказувало глибоке полегшення.

— Хай благословить Бог вашу високість, — сказав він. — Якби не ви, ці дикуни затіяли б бійню. Саме Провидіння привело вас до нашого дому.

— Ну, якщо ви маєте мого батька за Провидіння, то так воно і є, — усміхнувся дон Альфонсо. — До речі, як раз перед появою цих блазнів нас запросили до столу. Сподіваюся, їжа ще не охолола.

Вечеря минула майже без розмов. Лише після того, як подали десерт, дон Альфонсо, попиваючи невеликими ковтками вино, хитрувато примружився і сказав:

— Бачу, ґрафе, ви весело проводите свій час. І часто потрапляєте в такі халепи?

Філіп зашарівся, мов дівчина.

— Та ні, — відповів він. — Це вперше.

— Либонь, тільки тому, що такі бовдури, як брати де Сан-Хуан, велика рідкість у цих Богом забутих краях. Якщо не помиляюся, скоро мине рік, як ви перебралися сюди з Сантандера. Вам тут іще не набридло?

Філіп спохмурнів і промовчав.

Тоді дон Альфонсо спробував підступитися до нього з іншого боку:

— І взагалі, я не розумію, як вам вдається керувати ґрафством із цієї глушини.

— А проте вдається, — трохи пожвавішав Філіп. — І вельми успішно. Нині справи в Кантабрії йдуть як ніколи добре. Можете самі переконатися. — Він повернувся до панотця, що мовчки слухав їхню розмову. — Доне Антоніо, який загальний прибуток ми отримали від ґрафства минулого року. Хоча б приблизно. І в скудо [6] Ґалльський скудо — велика срібна монета, рівна за номіналом дванадцяти сольдо або двадцяти чотирьом динарам. , будь ласка.

— Тридцять три тисячі вісімсот п’ятдесят один скудо і дев’ять сольдо, — відповів падре. — Передучора я переглядав звіти, тому пам’ятаю достеменно.

На обличчі дона Альфонсо з’явився вираз щирого подиву.

— Тридцять три тисячі скудо? — перепитав він. — Та цього бути не може! Мої особисті володіння, а вони майже вдвоє більші за Кантабрію, навіть у найкращі роки не давали такого прибутку. Щоправда, Астурія не самостійне ґрафство, як ваше, а лише удільне, і певна частина загального доходу вилучається королівською фіскальною службою, обминаючи мою скарбницю, але…

— Але саме такий мій прибуток за минулий рік, — самовдоволено прокоментував Філіп і знову звернувся до падре: — А бенефіції [7] Бенефіції — від лат. „beneficium“ — прихильність; відрахування з церковної скарбниці на користь світського володаря. ?

— Бенефіції від єпископства Сантандерського, надані вашому прадідові, донові Естебану Кантабрійському, папою Іоаном XXIV у році 1398-ому, торік склали майже півтори тисячі скудо.

— Дякую. Тепер, яку частина цієї суми було витрачено на утримання замків, війська, чиновників та слуг, спорядження кораблів, розширення господарства… ну й на все інше?

— Жодного динару, монсеньйоре.

— Як це?

— Ви забули, що ще з позаминулого року у вашій скарбниці лишилося невитраченими понад п’ятнадцять тисяч скудо. З них сім я дав під проценти євреям Шимонові з Мадріда та Іцхакові з Більбао, а решта вісім тисяч пішли на сплату податків до королівської скарбниці і на поточні витрати. Два тижні тому надійшов перший внесок від згаданих мною лихварів. Ось на ці гроші ми зараз живемо.