Павло Загребельний - Смерть у Києві

Відомо, що вбитий був великий любитель до ловів звіра і шахів, був читач книг і вчений церковного співу. Він не видавався серед людей, був на зріст невисокий, Сухорлявий, волосся, всупереч князівському звичаю, ноги в довге, мов у священиків, борідку ж мав невеличку, вузеньку. Слабував ще змалку на ноги, від чого в ньому зродилася заздрість до всіх здорових людей, а отже, і меншість та підозрілість. Навряд чи киянам великою радістю було почути, як недужий Всеволод, що вже й з постелі неспроможен був звестися, виснаживши серце і єстество у великих підступах та невситимому блуді, оголосив спадкоємцем київського столу недужого на ноги Ігоря й примусив киян цілувати на тому хрест. Недужий хотів лишити по собі так само недужого, бо здорового не хотів. А народ не хотів собі каліки. Бо коли князь нетвердо стоїть на власних ногах, то вважай, що кульгатиме він не самим єстеством, а й духом також».

Прийшов Іваниця, і Дулібові довелося відкласти перо. Бо Іваниця повідомив:

— Утік прибрамний з нашого монастиря. — Коли? — спитав Дуліб.

— А тоді ж і втік. Дуліб не зрозумів.

— Коли — тоді?

— Ну, коли вбили князя.

— А цей?

— Той, що відчиняє нам? То новий. Настановив його ігумен Ананія відразу. А той утік. І ніхто не знає куди.

Перший винуватець. Можна відразу вписати в пергамент. Тільки знати ім'я.

— Звався як?

— Сильвестр. Або Силька — по-простому. Вчений вельми. Послушником у самого ігумена був. Потім вів записи монастирські. До брами приставлено в серпні.

Серпень. Знов серпень у Києві. Навіть у кам'яну тиху обитель вдирається він із своїм шалом. Дуліб прикрив очі повіками, трохи посидів так, потім присунув до себе пергамент. Написав: «Перше ім'я винуватця — Сильвестр, монастирський прибрамний. Винний, бо втік. Чи ж стануть відомі ще й інші імена? І хто вони?»

Іваниця не йшов. Дивився, як Дуліб записує на пергаменті, спокійно всміхався.

— Ще знаєш щось? — поспитав Дуліб.

— Оце! — ствердно сказав той.

— То кажи. Тепер все згодиться. Вскочили ми з тобою в халепу.

— Як Всеволод вмирав, то велів приводити до себе хлопчиків і класти голих обабіч.

— Всеволод? — Дуліб якось не міг ув'язати все те, чим вони переймалися нині, з князем, що вмер своєю смертю рік тому в Києві. Щоправда, вмер на початку серпня!

— Оце! Кажу ж. А раз звелів привести дівчину. Поклали голу до нього в постіль, а він закричав: «Геть! Геть!» І знову — хлопчиків.

Дуліб спробував уявити. Як дружинники викрадали по всьому Києву хлопчиків і водили до князя. Як зігнали в палату дівчаток, і вмираючий, великий, товстий, чорно-волохатий, лисоголовий Всеволод показав самими очима: оту. І її вкинули йому в постіль. Голу, злякану, теплу до холодного напівтрупа. І доторк перестрашив її і пронизав усе тіло дрожем. А князя теж ударило мало не до смерті її життєвістю, невичерпною бентежністю і він закричав: «Геть! Геть!» І знов прикликувано хлопчиків і обкладувано ними князя, і спокійна хлоп'яча сила переливалася в нікчемне тіло старого розпусника.

Може, кияни боялися, що Ігор буде таким самим, як і Всеволод? Адже про всіх Ольговичів ішла лиха слава розпусників. А може, встиг Ігор навіть за дванадцять днів свого князювання наробити чогось такого, що не стерпіли кияни й мерщій послали за найближчим з Мономаховичів, а ним виявився Ізяслав, який передбачливо засів у Переяславі, що здавна вважався найзручнішим городом для пострибу на стіл Київський?

— Про Ігоря що кажуть у Києві? — спитав Дуліб Іваницю.

— А нічого. Про смерть — і все.

Винних не було. Прибрамний не йде в лік. Він тільки відчиняв браму. А кого впускав?! Тепер не знайдеш. Великий город затявся в таємниці, не викаже її ніколи й нікому. А звинуватити цілий город? Для цього він мав би бути набагато менший і не Києвом. Бо Київ не підпалиш чотирма кінцями, і людей не виженеш за городські вали, і віри з Києва не візьмеш.

— Не за своє діло взявся, — вголос подумав Дуліб. — Треба вертатися до князя Ізяслава.

— А смерть у Києві? — трохи ображено поспитав Іваниця.

— Довідалися про все, більше не можемо.

— Оце! Коли є про що довідуватися, то чоловік довідається неодмінно. Як хворощів несила приховати від лікаря, коли вони є в тілі, так і тут. Побути нам треба в Києві.

— Добре тобі ведеться в Києві?

— Оце!

Надворі заіржали коні, задзвеніла зброя, незвані й негадані якісь верхівці оточили скит, ще Дуліб з Іваницею не встигли ні здивуватися, ні обуритися, а вже пропхалося до келійки кілька бородатих, забіяцького вигляду чоловіків, внесли з собою кінський дух, запахи реміняччя і марноти людської, передній без ласкавості й поштивості в голосі спитав: