Володимир Обручев - Земля Санникова

— Хоч і літнє хутро, а на капелюх годиться, однаково з голоду пропаде, — пробурчав він, підбираючи здобич.

Посуваючись на північ, він помітив, що озера пузиряться менше й вода не така глибока, — весло вже діставало дна.

— Ех, шкода, нема Матвія Івановича — він пояснив би мені, звідки стільки води пре із землі. Розкрилися безодні земні, як сказано в писанні, і почався потоп. Дякувати Богові, що безодні небесні ще не топлять зверху, це було б зовсім погано.

Після полудня вода в каналах і на галявинах стала зовсім мілкою, видно було верхівки невеликих кущів, а навколо озер — на галявинах очерет; довелося пливти тихо, щоб на щось не настромитися. Потім берестянка раз у раз почала чіпляти дно й нарешті стала. Горохов виліз і побрів пішки, але тягнув човен за собою. Скоро довелося висадити й Пеструху, а торбину надягти па себе, щоб тягнути майже порожній човен по траві, ледве вкритій водою. Нарешті він вибрався на галявину, що являла собою мокрий луг; тільки подекуди в западинах блищала вода. Галявина була наповнена чотириногими: стада биків, табуни коней, косяки оленів, кілька сімей носорогів почасти паслися, почасти відпочивали, лежачи на траві; у кущах хрюкали кабани, риючись у мокрій землі. «Ох і багато їх набралося тут! — подумав Горохов. — Натомилися, мабуть, бідолашні, усю ніч по воді хлюпаючи без відпочинку… А ось і мисливці!»

Він помітив, що вздовж узлісся за кущами повзуть рачки вампу, підбираючись до найближчого табуна коней. Тварини, внаслідок своєї численності, очевидно, не були так насторожі, як звичайно, і вампу були зовсім близько від них. Горохов налічив осіб двадцять. Найближчий був кроків за сорок від куща, за яким він спостерігав, затискаючи морду Пеструсі, щоб вона не гавкала. «Ех, полякаю я їх! Нехай знають, що блискавка й громи ще діють!» — вирішив він і прицілився так, щоб куля пролетіла над головами вампу. Коли розсіявся дим, вампу вже не було видно, тільки коливання кущів свідчило, що вони сховались у ліс, звідки долітав їхній крик, який поступово віддалявся. На галявині постріл теж спричинив збентеження, — тварини, що лежали, скочили, одні стада бігли туди, інші сюди. «Якщо вампу тут, значить, онкілони не так близько, — вирішив Горохов. — А добре, що я їх налякав, а то міг би сам на них наразитися!»

Він потяг берестянку далі, але скоро стало зовсім сухо, на стежці траплялося каміння — і можна було пошкодити дно. На узліссі наступної галявини він побачив високу, примітну здалеку тополю з роздвоєною верхівкою й вирішив залишити човен тут; він підняв його на розгілину стовбура, поклав туди ж торбину й посадив Пеструху, прив’язавши її за нашийник до мотузки берестянки; пішов далі порожняком. Кілометрів за два далі він почув попереду голоси й відчув запах диму. Обережно діставшись до узлісся, Горохов почав спостерігати. У різних місцях галявини палали вогнища, навколо яких стояли, сиділи й лежали онкілони; на вогні смажилося м’ясо, і запах його приємно лоскотав ніздрі якута. Мабуть, тут зібралося все плем’я або більша його частина із затопленої місцевості, і, як завжди, кожний рід тримався окремо біля свого багаття. Навскоси від місця спостереження, навколо одного з багать, стовпилось особливо багато людей, і Горохов вирішив, що там має бути рід Амнундака. Він підкрався узліссям ближче, опинився кроків за тридцять й розрізнив Амнундака, оточеного ватажками інших родів. Обговорювали питання, чи розсіятися по сухих галявинах аж до безплідної північної частини улоговини й узятися негайно за будування землянок через близькість зими або ж чекати спаду води, щоб повернутися на старі звичні місця. «От дурні! — подумав Горохов. — Вони ще сподіваються, що вода піде кудись. Не знають, скільки там цієї води».

Тут якут звернув увагу на те, що на галявині зовсім не було снігу, як не було його й там, де скінчилася вода. Очевидно, він уже встиг розтанути, тому що було зовсім тепло — повінь неначе повернула літо в улоговину.

По інший бік багаття сиділи жінки й діти. Горохов упізнав Аниуен та інших жінок, але Раку не було видно. «Чи не повернулася вона до свого роду, як удова? — подумав він і почав придивлятися до жінок коло інших багать; біля сусіднього сиділи люди роду, найближчого до стійбища вождя, звідки була й Раку; але й тут її не було. — Куди вона поділася! Пішла кудись чи спить? Зачекаю. От скоро вони будуть їсти, тоді мають усі зібратися».

Трохи пізніше жінки гукнули, що м’ясо готове; усі розійшлися по своїх родах і сіли навколо багать; жінки почали роздавати палички з м’ясом і коржики. Але Раку не з’явилася ні до роду Амнундака, ні до свого. Це стривожило Горохова, і він подумав, чи не вбили Раку онкілони, караючи за непослух наказу вождя. Нічим іншим не можна було пояснити її відсутність, можливо, тільки під час землетрусу Раку придавило в землянці, що обвалилася.