Володимир Обручев - Земля Санникова

— Раку не прийшла. Собака завтра мене розбудить і приготує їжу.

Близько півночі сильний підземний удар розбудив і вартового, що дрімав, і Горохова. Заскрипіли балки землянки, посипалася земля крізь щілини. Сплячі воїни скочили з постель, присів і Горохов, — останній у сильній тривозі. Якщо удар повториться, усе населення землянки Амнундака вибіжить і ночуватиме біля багаття під відкритим небом, тоді піти непомітно не вдасться. Треба йти раніше, під час метушні.

Поки він вирішував, що робити, стався другий удар, і вся землянка заскрипіла; одна колода з даху центральної частини зірвалася з місця й упала на багаття разом із купою дерну. Горохов почав поспішно вдягати теплу куртку; воїни з криком жаху вискочили за двері. Але коли хвиля струсу минула й землянка лишилася стояти, один із них повернувся й узяв кілька недогарків із багаття; вони, очевидно, хотіли розпалити вогонь коло дверей, щоб продовжувати свої обов’язки вартових.

— Ти б краще вийшов із оселі, — звернувся цей воїн до Горохова, що сидів на своїй постелі, — тебе може придавити, — половина оселі Амнундака вже розвалилася.

— Ні, я лишуся тут і буду спокійно спати, — відповів Горохов. — Мій куток не завалиться.

Воїн похитав головою і вийшов. Цього тільки й треба було якутові. Він негайно взяв із сусіднього відділення ковдру Костякова, звернув її в трубу й поклав замість себе під свою ковдру, тож на перший погляд здавалося, що під нею спить людина. Потім швидко розібрав стінку коло своєї постелі, виставив назовні торбинку й рушницю, виліз сам, гукнув Пеструху, заклав отвір, засипав його ззовні снігом й обережно, під покровом тіні від землянки, що затуляла його від багаття воїнів, попрямував до найближчого дерева на окраїні галявини, яке стояло кроків за двадцять. Це була стара розложиста тополя, яку не зачепили онкілони, бо вона не була придатною ні на дрова, на будівництво. Сховавши Пеструху й торбинку в дупло, Горохов поліз нагору й присів, притиснувшись до стовбура, на товстий сук. Звідси йому було видно все, що робилося на галявині, а сам він ховався за сучками й гілками, на яких вже не було листя. Він зрозумів, що переходити зараз через галявину не можна: її було освітлено багаттями онкілонів і на білому тлі снігу його чорну иостатьу одразу ж помітили б люди, які не спали. Треба дочекатися, поки вони задрімають біля багать. Обходити ж усю галявину лісом було надто довго, і, крім того, Горохов боявся, що через темряву потрапить не на ту стежку, яка йшла до бази, і заблукає.

Зі свого спостережного пункту він бачив, що частина землянки Амнундака вже розвалилася; жінки метушилися ще навколо багать і врятованих речей та дітей, воїни квапливо виносили решту майна. Скоро після того, як він усівся, улоговиною прокотився новий удар; він відчув, як здригнулася й захиталася тополя; у землянці Амнундака обвалився іще один косяк, навколо багать люди захиталися й деякі впали; знову почулися крики й вигуки, а з краю улоговини — гуркіт обвалів. І відразу ж він почув десь поблизу серед галявини сильний тріск. Глянувши в той бік, він побачив серед білої сніжної завіси, яка ледь вирізнялася на чорному тлі лісу, велику темну пляму, на якій швидко мигтіли білі плями. «Лід розламало на озері! — подумав він. — Не можна буде йти прямо. От напасть!»

Коли гудіння землі й гуркіт обвалів стихли, Горохов почув шерех і плюскіт, що лунав із чорної плями, котра швидко збільшувалася.

— Невже вода з берегів виходить? Чи не затопить нас тут? От біда яка: багаття заллє, люди в темряві залишаться! Мені, звичайно, зручніше буде утікати від них. А от якщо на інших галявинах вода теж виступила, як же йти? От лихо! І нащо я тільки тут залишився? От якби човен був!

І тут він згадав, що, коли озеро почало замерзати, онкілони витягли дві берестянки, що були на воді, з яких він не раз ловив рибу, і закопали їх у сніг на задньому схилі його землянки, оберігаючи від оленів, які могли пробити днище, якщо лишити ці крихкі човни па землі. Це заспокоїло його — човен зовсім близько, тільки б онкілони не захопили його раніше, ніж він до нього дістанеться.

Між тим, чорна пляма швидко росла, і край її був уже кроків за тридцять від багать; вода, що розливалася, пожирала сніг і наступала все далі й далі. Тут її помітили й онкілони. Один побіг до краю плями, переконався, що вона рухається, і закричав:

— Рятуйтесь, вода іде, вода топить!

Зчинилася неймовірна метушня, крик, плач, біганина. Одні кричали: «На дерева, на дерева!» Другі: «Де човни?» Треті: «Урятуймося в землянку чаклунів!» Воїни хапали речі, жінки — дітей.