Володимир Обручев - Земля Санникова

Амнуидак підбіг до вартових воїнів біля багаття перед землянкою й гукнув:

— Де білий чаклун? Ведіть його! Нехай він зупинить воду — або ми заколемо його тут же!

Але тут звідкись із висоти пролунав протяжний крик:

— Онкілони, біжіть мерщій на північ — там води немає! Рятуйтесь на північ, на північ! Я кажу вам — дух неба!

І негайно перелякані люди підхопили це навіювання, повторюючи:

— На північ, біжімо на північ, скоріше!

Юрба воїнів, навантажених речами, і жінок із дітьми вперемішку зі стадом оленів безладно вирушила до узлісся. Вода вже гасила найближчі до неї багаття, із них шугав їдкий дим, чорніли недогарки й згасало світло.

Амнундак ще стояв коло землянки чужоземців. Воїни, які поспішили всередину, щоб вивести Горохова, повернулися злякані:

— Білий чаклун зник разом із собакою, вилетів у димовий отвір, оселя порожня!

Так доповіли вони. Й Амнундак, сплеснувши руками, побіг слідом за своїми підданими до північного узлісся, супроводжуваний вартовими. Коли галявина спорожніла, Горохов спустився з дерева, підбіг до землянки, стягнув зі схилу одну з берестянок із прив’язаним до неї веслом, витрусив сніг і переніс берестянку до тополі, посадив у носову частину Пеструху, у середину поклав свою торбинку й рушницю, сам сів до корми, узяв весло й став чекати. Крики онкілонів уже замирали вдалині, останні багаття згасали, вода підступала до дверей землянки. «Ех, — подумав Горохов, — у човен можна ще щось покласти, ну хоч би хутряну ковдру! Мабуть, товариші віддали мій спальний мішок Аннуїр, та й пливти вночі холодно буде».

Він побіг до землянки, побачив, що вхід у неї вже залито, швидко повернувся до своєї закритої діри, розкидав деревинки, витягнув ковдру й, переслідуваний водою, повернувся до берестянки. «Так буде краще», — подумав він, сідаючи на одну половину ковдри й закриваючи ноги другою.

Вода вже сичала, пожираючи сніг навколо берестянки, навколо темніло, тільки землянка вирізнялася білою плямою на чорному тлі. Ось берестянка спливла, і Горохов запрацював веслом, відпливаючи в бік озера.

— Прощай, наша оселе! — сказав він, пропливаючи мимо землянки. — Не довелося нам у тобі зимувати, та й ніхто не буде — усе зіпсує вода.

Розмірено загрібало двокіицеве весло то праворуч, то ліворуч, і легка посудина пливла чорною водою; очі звикали до темряви й розрізняли стіну лісу, яка відступала назад, із двома білими пагорбами землянок, а попереду — простір, звідки з натиском ринула вода. Серед цього простору Горохов скоро розрізнив плаский горб і відчув, що стало важче веслувати. Він здогадався, що це вода здіймається пузирем серед озера й почав об’їжджати його боком, борючись із течією. Коли він його обігнув, течія почала допомагати йому. І невдовзі він опинився біля протилежного краю узлісся. Тепер потрібно було знайти стежку, що вела на південь; землянки, які біліли на тлі лісу, допомогли йому орієнтуватися; він пам’ятав, у якому напрямку від них має бути стежка.

Ось він побачив її й поплив по вузькому каналу поміж двома стінами лісу; стало ще темніше й треба було пливти дуже обережно, щоб не пропороти тонке дно берестянки якимось сучком, що стирчав із води. Горохов припинив веслувати й дав течії нести легку посудину. Але скоро течія ослабла, а потім почалася зворотна й довелося знову взятися за весло; зміривши глибину, Горохов побачив, що вона не вище коліна.

Ледве він почав загрібати, як попереду почувся сильний шум, плескіт, пирхання й мукання — очевидно, стежкою рухалися дикі бики й зустріч із ними була страшною небезпекою. Горохов, недовго Думаючи, засунув берестянку в стіну лісу, у хащі, за два— три кроки від стежки, обхопив однією рукою стовбур дерева, другою з веслом уперся в дно й став чекати. Плескіт і шум швидко наближалися, і ось по стежці-каналу повз його сховище, пихкаючи, сопучи, пирхаючи почала рухатися темна маса великих тварин, які напирали одна на одну у своїй поспішній втечі від повені на північ; вони бігли важкою риссю, майже по живіт у воді, розкидаючи фонтани бризок і здіймаючи хвилі, що розходилися вглиб лісу. Якби Горохов не тримався за дерево й не уперся веслом у дно, берестянку неминуче перекинуло б; минуло кілька неприємних хвилин, поки стадо не пробігло повз нього й вода не заспокоїлася.

Не встиг він після цього пропливти й сотні метрів, як знову почулися шум і плюскіт, котрі швидко наближалися; знову довелося сховатися в хащі. Цього разу промчало кілька носорогів, які здійняли таку хвилю, що Горохов насилу втримав рівновагу човна; його облило цілим фонтаном води.