Олдос Гакслі - Прекрасний новий світ

— А у виняткових випадках ми можемо отримати з одного яєчника понад сто п’ятдесят тисяч дорослих індивідів.

Помітивши світловолосого, рум’яного молодика, що саме проходив мимо, Директор гукнув:

— Містере Фостер! — Молодик наблизився. — Чи не скажете нам, який рекордний приплід одного яєчника?

— Шістнадцять тисяч дванадцять, — відповів Фостер без вагання, жваво поблискуючи голубими очима і з неприхованою насолодою називаючи цифри. — Шістнадцять тисяч дванадцять у ста восьмидесяти дев’яти виводках. Але, звичайно, нас випередили, — тарабанив він, — у деяких тропічних центрах. Сінгапур не раз добував понад шістнадцять тисяч п’ятсот, а Момбаса фактично досягла сімнадцяти тисяч. Проте в них інші умови. Бачили б ви, як негритянський яєчник реагує на витяжку гіпофіза! Це дивовижно, адже ми звикли працювати лише з європейським матеріалом. Але, — додав він, усміхаючись, і вогник змагання засвітився в його очах над виклично піднесеним підборіддям, — ми їх поб’ємо, маю надію. Я оце саме працюю над чудовим дельта-мінус яєчником усього лише вісімнадцятимісячної давності. Він уже дав понад дванадцять тисяч сімсот дітей, що вже випущені або в ембріонах. І він ще цілком активний.

— Люблю ентузіастів! — вигукнув Директор і поплескав Фостера по плечу. — Ходіть разом з нами і як експерт поділіться з цими хлопцями своїми знаннями.

— З приємністю, — скромно осміхнувся містер Фостер.

Вони продовжили обхід. В ампульному відділі кипіла дружна, злагоджена робота. Кусні свинячої очеревини, нарізані відповідно, влітали сюди зі складу органів на маленьких ліфтах з нижнього підвалу.

Дзись, потім — клац! — і люки ліфта навстіж; з гільзи ампули висувається щуп, бере той кусень, кладе, вирівнює. І не встигла ампула просунутися по безконечному пасу, як знову — дзись! клац! — Інший кусень очеревини вискакує з глибини, готовий лягти в іншу ампулу, що повільно посувається по конвеєру.

Поруч гільз — укладальниці. Процесія повзе далі; яйця, одне за одним, забираються з пробірок до більших посудин; очеревинна оболонка спритно розрізається, в розріз вставляється яйцева китиця, потім заливається соляний розчин… І ампула вже відійшла, час наліплювати етикетки. Спадковість, дата запліднення, номер у групі Бокановського — ці дані переносяться з пробірок на ампули. Вже не анонімні, а названі, ідентифіковані, і процесія повільно марширує далі — через отвір у стіні до Відділу суспільного призначення.

— Вісімдесят вісім кубічних метрів індексованих карток, — смакує цифру містер Фостер, коли вони заходять до зали.

— Включаючи всю відповідну інформацію, — додає Директор.

— Коригується кожного ранку.

— І координується кожного полудня.

— На основі цього проводяться відповідні розрахунки.

— Стільки-то індивідумів певної якості, — каже Фостер.

— Розподілених у певних кількостях.

— Оптимальні швидкості випуску в даний момент.

— Непередбачені втрати негайно компенсуються.

— Негайно, — повторив Фостер. — Якби ви знали, скільки понаднормових годин я потратив після останнього японського землетрусу. — Він приязно засміявся й похитав головою.

— Визначальники шлють свої заявки запліднювальникам.

— І вони дають ті ембріони, які в них просять.

— І ампули приходять сюди на детальне визначення.

— Після цього їх відсилають на склад ембріонів.

— Куди ми, власне, й ідемо.

Відчинивши двері, пан Фостер повів їх східцями вниз до підвалу. Температура все ще була тропічна. Вони опустилися в густі сутінки. Двоє дверей і коридор з двома поворотами убезпечували підвал від проникнення денного світла.

— Ембріони — як фотоплівка, — жартівливо говорив містер Фостер, відчиняючи другі двері. — Вони сприймають лише червоне світло.

У відповідь — задушлива темрява, в яку поринали студенти, зробилась рожевою й видимою, як темрява в раптово заплющених очах літнього дня. Випуклі боки бутлів у декілька ярусів один над одним поблискували незліченними рубінами, а між рубінами ворушилися неокреслені контури чоловіків і жінок, що мали пурпурові очі і мовби вражену вовчим лишаєм шкіру. Шум і гам машинерії злегка порушував тишу.

— Наведіть їм ще кілька цифр, містере Фостер, — сказав Директор, бажаючи перепочити.

Містер Фостер, здавалося, тільки цього й чекав.

— Двісті метрів ширини, — сказав він, двісті двадцять метрів довжини і десять метрів висоти. — І показав угору. Як курчата, що п’ють воду, студенти звели очі на далеку стелю.