Александр Бєляєв - Зірка КЕЦ

«Чи не залишки це будівель місячних жителів, які, можливо, існували, поки Місяць не обернувся на мертву планету, позбавлену атмосфери?» Цю думку я відкинув, як цілком безглузду, але правильна геометрична форма все-таки запам’яталась мені, як одна ще не розгадана загадка.

Тюрін совався на своєму кріслі. Очевидно, невдача з термометром дуже його засмутила. Коли ми пролетіли над «морем», Тюрін зажадав, щоб Соколовський знизився в затінену частину. Знову виміряв температуру, і на цей раз термометр показав 180. Різниця величезна, якщо тільки вона не була викликана вже значним нагрівом ґрунту Сонцем, яке підбивалося чимраз вище. Проте, Тюрін подивився на Соколовського з виглядом переможця. Той, видимо, ще не був переконаний, але астроном безапеляційно заявив:

— «Море Спеки», — так буде воно називатись.

Спека в 180 градусів під нулем! А втім, чим це гірше, ніж «Море Дощів», «Достатку»? Жартівники ці астрономи!

Тюрін просив проїхати сотень зо дві кілометрів на колесах, щоб ще в двох-трьох місцях виміряти температуру.

Ми їхали по дну вже другого моря, і я охоче дав би йому назву «Море Потрусів». Все дно було вкрито горбами, що подекуди мали маслистий вигляд. Чи не були це нафтові шари?.. На горбах нас трясло неймовірно, але ми продовжували їхати, бо Тюрін досить часто перевіряв температуру. Коли в одному місці Цельсій показав 200 холоду, астроном урочисто підніс термометр до очей Соколовського. В чому річ? А в тому, що коли температура знову знизилась, незважаючи на те, що ми їдемо назустріч місячному дневі, то, значить, справа не тільки в нагріві ґрунту Сонцем, і «Море Спеки» виправдує свою назву. Чого доброго, професор мав рацію. Якщо є на Землі процеси радіоактивного розпаду, які підігрівають ґрунт, то чому б їм не бути і на Місяці?..

Тюрін пожвавішав. Ми вибрались з улоговини, обминули розколину, перевалили через кам’яне пасмо цирку і, пробігши невеликою рівниною, піднялися над горами.

Перевалили через них і побачили ще вищі гори. Нам ще не доводилось зустрічати таких високих гір на Місяці. Висота їх була, мабуть, не менша, як п’ятнадцять кілометрів. Перед нами підносилась височенна стіна, закриваючи від нас Сонце, хоч воно вже досить високо стояло над обрієм. Ми мало не наскочили на цю несподівано високу перепону. Соколовському довелося зробити досить крутий поворот, щоб набрати потрібної висоти.

— Оце так знахідка! — захоплювався Тюрін. — Це гірське пасмо не назвеш ні Альпами, ні Кордильєрами. Це… це…

— Тюріньєри! — підказав Соколовський. — Так, Тюріньєри. Звучна і гідна вас назва. Вищих гір ми, мабуть, не знайдемо.

— Тюріньєри, — ніби приголомшений, повторяв Тюрін. — Хм… хм… Трішки нескромно… Але звучить чудово. Тюріньєри. Тюріньєри… Нехай буде по-вашому, — згодився він. Його обличчя за склом скафандра сяяло.

Який, одначе, догадливий цей Соколовський! Він зробив прекрасний подарунок, який йому нічого не коштував, і ущасливив людину.

Нам довелося зробити велике півколо, набираючи висоти. Ці гори, здавалось, підносились до самого неба. Нарешті, ми побачили промінь Сонця. Перед нами був день, за нами — ніч: тінь гір вкривала поверхню Місяця аж до обрію. Ось і Сонце. Сліпуче, синє Сонце. Я мимоволі примружив очі. А коли розплющив їх, то не міг збагнути, що сталося. Мені здалося, що ми покинули Місяць і мчимо в просторах неба. Але чому ж я не помітив, як ми підносились вгору? Не відкинувся назад?.. Я оглянувся і побачив позад себе сліпучо-сяючу вертикальну стіну Тюріньєрів. А попереду — нічого. Внизу — нічого. Чорна порожнеча… Коли придивитись добре, то можна помітити, що основи Тюріньєрів зникають десь у чорній безодні. Відбите світло поволі згасає, і далі — цілковита темрява.

Оце так пригода! Місяць на другому його боці, виявляється, має форму не півкулі, а якогось обрубка кулі. Бачу — мої сусіди хвилюються не менше ніж я.

Я дивлюся праворуч, ліворуч. Порожнеча. Мені пригадались гіпотези про те, якою може бути невидима частина Місяця. Більшість астрономів твердять, що невидима частина — така сама, як і видима, тільки з іншими морями та горами. Хтось висловлював думку, що Місяць має форму груші. З боку Землі він кулястий, а з другого боку — витягнутий. І через те, нібито, Місяць завжди обернений одним — важчим — боком до Землі. Але ми побачили картину ще надзвичайнішу. Місяць — половинка розрубаної кулі. Хто ж відірвав другу половину, і куди вона поділась?..

Політ тривав уже кілька хвилин, а ми все ще летіли над чорною безоднею. Тюрін сидів спантеличений. Соколовський мовчки керував, дедалі посилюючи вибухи — йому кортіло скоріше поглянути, чим все це закінчиться.