Александр Бєляєв - Зірка КЕЦ

«Як, і тут Ціолковський? — здивовано думаю я. — Скільки ж ідей встиг він заготувати про запас майбутньому людству!»

І, ніби у відповідь на цю думку, я побачив інші картини великого перетворення Землі за ідеями Ціолковського. Перетворення в оази пустинь, користуючись енергією Сонця; пристосування під житло досі неприступних гір; сонячні двигуни; машини для використання припливів, відпливів і морських хвиль; створення нових видів рослин, які використовують великий процент сонячної енергії… Це вже стосується мене. Про ці досягнення мені відомо. Цікаво, що роблять в цьому напрямі на Зірці Кец?

Крамер вибрав непогано: живучи на Зірці Кец, треба бути краще знайомим з її «батьком» К. Е. Ціолковським…

Світова кінохроніка закінчилась. Після хвилинної перерви я побачив нові картини і почув голос, який їх пояснював. Збіг з тим, що я бачив і чув, був цілковитий, а тому досить розповісти про те, що я чув:

— Я брав участь у випробувальному пробігові аеросаней нового типу. Умови було поставлено досить тяжкі. Нам треба було проїхати сотні кілометрів тундри, далеко за полярним колом. Ми посувалися прямо на північ.

Було темно. Північне сяйво не палало на небі. Лише фари освітлювали путь. Морози стояли градусів на п’ятдесят. Навколо безлюдна засніжена рівнина.

Ми їхали день і другий, поглядаючи на компас.

І раптом нам здалося, що небо на обрії яснішає й рожевіє.

— Починається північне сяйво. Буде веселіше їхати, — сказав мій товариш.

Ми проїхали ще з півгодини. Північний небосхил розгорався чимраз більше.

— Дивне якесь північне сяйво, — сказав я супутникові. — Зверніть увагу: світло майже не грає, не міниться. І кольори не ті. Північне сяйво звичайно спочатку буває зеленувате, потім розцвічується рожевим кольором різних відтінків. А це світло, ніби світло зорі, і до того ж зовсім нерухоме. Воно лише поступово посилюється і поволі, рівномірно переходить від рожевого до білого в міру того, як ми посуваємось вперед.

— Так, я вже сам думаю над цим дивним явищем, — відповів мій супутник. — Може, це зодіакальне світло?

— Це неможливо, зважаючи на місце і час. Та й не схоже. Дивіться, світлова смуга проходить майже від зеніту неба до обрію, поступово розширяючись, як конус.

— Прожектор? Але сила світла зменшується зверху вниз. У точці, звідки світло виходить, видно яскраву плямку… Нічого не розумію. А ви?

— І я теж.

Ми так захопилися спогляданням загадкового небесного явища, що не помітили глибокої лощовини з досить крутим схилом і мало не поламали санних лиж.

Через кілька хвилин, вибравшись із лощовини, товариш сказав:

— Неначе потеплішало. Чи це мені так здається? Ні, справді-таки, термометр показує тридцять вісім нижче нуля. А всього годину тому було п’ятдесят. Дуже різке потепління.

— Може, це світло випромінює тепло? — висловив я припущення.

— Це було б уже занадто нез’ясовною річчю, — заперечив супутник. — Світловий стовп, який отеплює тайгу! — і він засміявся.

Через те, що стовп лежав на нашому шляху, нам нічого більше не залишалось, як під’їхати ближче до цього стовпа, — вірніше, до світлового конуса, і з’ясувати, якщо вдасться, в чім річ.

В міру того, як ми посувалися вперед, дедалі ставало тепліше й світліше. Скоро мій товариш погасив фари, — вони вже були не потрібні. В той же час ми почали помічати чимраз сильніший рух повітря в напрямі до світлового конуса.

На його вершині ми незабаром побачили сліпучо виблискуючий вузький серп, ніби серп Венери, коли дивитися на неї в бінокль.

Проте, в міру нашого просування, загадка не розгадувалась, а ставала ще заплутанішою.

— Я рішуче відмовляюсь робити будь-які припущення, — заявив мій товариш, відкидаючись на спинку крісла. — Не відірвався ж і не злетів з неба кусочок сонця. Це світло нагадує сонячне…

Ми продовжували їхати мовчки. Було ясно, як удень. Але праворуч і ліворуч від нас, коли оглянутися трохи назад, був присмерк, що замикався на півдні майже зовсім темною ніччю. Вітер, який стелився по землі, настільки посилився, що здіймав угору сніговий порох. Ми їхали наче в сніговому самумі. Температура почала підвищуватися дуже швидко. Ми ніби спускались на землю з висот стратосфери.

— Мінус тридцять… Двадцять шість… Сімнадцять… Дев’ять… — час від часу сповіщав мій супутник. — Нуль… Два градуси вище нуля… Це після п’ятдесяти холоду. Тепер мені стає зрозумілим цей вітер. Сонячний стовп нагріває повітря і ґрунт, ви мали рацію, — утворюється велика різниця температур. Холодне повітря припливає знизу до теплої зони, а вгорі, мабуть, є зворотні течії теплого повітря.