Дуглас Адамс - Життя, Всесвіт і все суще

— І не хто інший, а саме він присардачив мені оцю дерев'янку. Хіба не огидно? Він продав мене до кунсткамери. Я став зіркою експозиції. Я мав сидіти на якомусь ящику і оповідати свою історію, в той час коли екскурсанти вмовляли мене підбадьоритися і не сприймати все за зле. «Не вішай сенсора, маленький роботе», — вигукували вони до мене, — «усміхнися, хоч трохи засмійся до нас». Мені доводилося їм розтлумачувати, що для того щоб зобразити на моєму обличчі усмішку, треба його відправити до майстерні і добрячих дві години поклепати його молотом, і те сприймалося на ура.

— Промова, — нагадав матрац. — Бо мені аж у пружинах чухликає почути промову, яку ти виголосив у болотах.

— Над болотами збудували міст. Гіперміст з кібернетичним інтелектом довжиною в сотні миль, який мав слугувати для переправи через болото іоноклопиків та вантажних потягів.

— Міст? — питонув ошелешено матрац, — отут, на болоті?

— Міст, — ствердно повторив Марвін, — саме отут, на болоті. Він мав відродити економіку системи Скорншелуса. Вони вгецали в будівництво моста всі кошти, і економіка розвалилася. Мене попрохали його відкрити. Кретини нещасні.

Почало накрапати, крізь туман сіявся дрібний дощ.

— Я стояв на головній платформі. На сотні миль попереду і на сотні миль позад мене простягався міст.

— І він виблискував? — зачаровано вигукнув матрац.

— Він виблискував.

— І він велично підносився над водами на сотні миль?

— Так, він велично підносився над водами.

— І він простягався в далину і зникав у невидимості імли, мов срібна нитка?

— Ще й як, — відповів Марвін, — то ти хочеш послухати мою розповідь?

— Я хотів би почути твою промову, — сказав матрац.

— От що я сказав. Я сказав: «Я хотів би почати з того, що виступити на відкритті цього мосту для мене велика честь, задоволення і радість, та я не можу цього зробити, бо мої блоки брехні всі до одного вийшли з ладу. Я всіх вас ненавиджу і зневажаю. Тепер я оголошую цю невдатну кіберструктуру відкритою для ризикованих спроб кожного, кого нечистий підбурить на нього ступити» — і я ввімкнувся в розімкнутий контур.

Марвін зупинився, переживаючи ту хвилю.

Матрац флюкав і прухляв. Він хлюмбурумкав, глепкав і виролявся і те останнє робив особливо плюхчано.

— Кулигай його в жарель, — вхрепнув він накінець, — чи то було величне видовище?

— І не питай. Уявляєш, цілий тисячомильний міст з розпачу склав своє лискуче полотно, ридаючи, пірнув у трясовину і втопився, забираючи з собою всіх присутніх на ньому.

Настала сумна скорботна тиша, яку порушило гучне ремство, ніби сотня тисяч людей зненацька сказала: «Гоп!» — і з небес, мов пушинки кульбаби на вітрі, в тісній бойовій формації плавно спускалася ланка білих роботів. Ніхто і оком не встиг моргнути, як вони вкрили болото, накинулися на Марвіна і відкрутили йому дерев'янку, а потім знялися в повітря і зникли в люці свого корабля, який сказав: «Фу!»

— От бачиш, з якими знущаннями мені доводиться змирятися? — сказав Марвін до хряпицяючого матраца.

І раптом роботи повернулися, щоб учинити ще одне насильство. І цього разу після їх відльоту матрац залишився на болоті один. Ошелешений та стривожений, він захлюмбурумкав. А від страху мало не кандикнувся. Він піднявся, щоб виглянути з-за очерету, та дивитися там не було на що: ні робота, ні сяючого мосту, ні корабля — одні очерети. Він прислухався, та в посвист вітру впліталися лише знайомі голоси навіжених етимологів, які перекликалися один з одним через похмурий болотяний простір.

Тіло Артура Дента крутилося.

Навколо нього кружляли мільйони блискучих уламків розтрощеного Всесвіту, і кожна окрема скалка тихо летіла, кружляючи в порожнечі, віддзеркалюючи на своїй сріблистій поверхні загладу вогню та розрухи.

А потім темінь, що таїлася за Всесвітом, вибухнула, і кожен її окремий клаптик перетворився на кошлатий завій пекельного диму.

А потім і ніщо, яке причаїлося позаду теміні, десь там поза Всесвітом, розірвалося на друзки, а от за тим ніщо позаду теміні, десь там поза розколошмаченим Всесвітом, нарешті замаячила темна постать велетня, який промовляв велетенські слова.

— Отож-то були, — говорила постать, умостившися у велетенському зручному фотелі,— Кріккітські війни, найбільша катастрофа в історії нашої Галактики. Те, що ви переживали…

Помахуючи рукою, мимо пролетів Слартібартфаст.

— Це просто документальний фільм, — вигукував він, — це не найкраща його частина. Даруйте, ради бога, ніяк не намацаю клавішу перемотки…