Людмила Коваленко - Рік 2245

— Покажи мені твоє перше життя… Що ти з нього найперше пам’ятаєш?

Юрко замислився, а Марія тим часом поставила перед ним екран і сиділа, напружено дивлячись туди, ніби звідти мала прийти їй розгадка якогось важливого питання. Юрко згадував: що перше побачив і запам’ятав він у тому житті, що вже давно минуло?.. Спочатку на екрану миготіли якісь невиразні тіні: чиїсь великі руки, чиїсь тихі карі очі з довгими стрільчастими віями, сонячний зайчик, що весело бігав по стіні і, забігаючи на ріг, мінився райдужними барвами…

Потім на екрані вималювався кутик якогось квітника з великими червоними жоржинами і набитий соками, злегка волохатий стовбур соняшника. Маленький, теж кароокий, хлопчик у білій полотняній сорочці, що майже закривала йому коліна, зосереджено стуливши брови, несе, старанно тримаючи обома руками, склянку, на дні якої налито трохи молока. Невідомо звідки на цей привітний кутик на екрані вбігає таке саме мале, кудлате цуценя і тоненько, але хоробро починає гавкати на хлопця. У того на обличчі змальовується непереможний, панічний жах, він кидає склянку і починає тікати, непевно хитаючись на малих ніжках. Звідкілясь простягаються дві руки, легко беруть хлопця до себе, пригортають його до грудей. Над хлопчиком з’явилося ніжне обличчя, осяяне усмішкою і співчуттям. Руки гладять хлопця, а ласкавий голос приговорює:

— Злякався, мій малесенький! Злякався! У, ти погане цуценя! Злякало мого хлопчика. Але вже нічого, нічого, не плач. Вже ти у мами. Вже все добре. Ось ми його зараз наженемо, це погане цуценя! А пішло геть!

Жінка тупає ногою на цуценя і нахиляється, ніби по камінчик. Переляканий напасник тікає, а не менш переляканий хлопець тепер сміється і грозить з недосяжної височини і безпеки:

— Ню! Ню! Ню!…

Екран спустів.

— Мати мені так часто про це розповідала, сміючись, що я неначе сам бачив усе те, — сказав Юрко. — Добра у мене була мати, і вміла бути веселою.

— То ти був такий маленький хлопчик, — задумано сказала Марія. — І злякався малого цуценяти… А коли мати приголубила тебе — то ти став відважний.

Вона притихла і мовчки сиділа в літаку, не дивлячись на землю під ними.

Тепер Юрко чекав, що за якийсь час вона знову стане ігнорувати його, обминати поглядом, удавати, ніби його нема коло неї.

Бо отак вона поводилась з ним увесь час, усі ці місяці від тієї ночі на Шевченковій горі. То не могла відійти від нього, годинами розмовляючи дружньо, поважно, випитуючи, намагаючись щось зрозуміти, щось вирішити. То, ніби вирішивши, що нічого цікавого і вартісного в ньому нема, вона забувала про нього, відлітала кудись на розкопки, не кликала його, а коли він шукав її, виходила з байдужим обличчям, ніби дивуючись, що це за чоловік і чого він од неї хоче. А там знову припадала до нього, хапала його в обійми, цілувала пристрасно і довго, ніби шукаючи у поцілунках якоїсь відповіді, крутила його у виру розваг, танків, поїздок, прогульок, щоб знову кинути, відійти і забути.

Тільки Київ рятував Юрка. Щось доброзичливого було в спокійній гідности, з якою це місто вляглося на горах, виставивши з зелени дерев золоті бані Лаври на одному кінці і Святої Софії — на другому. Безкраїй краєвид лівого берега заспокоював його стривожену душу, а неспинний, могутній Дніпро впоював в неї енергію і жадобу руху та життя. Він подовгу сидів на кручі Володимирської Гірки, почуваючи, що перестає існувати як окреме сотворіння, а стає часткою цієї привітної і могутньої природи, розпливається в ній, єднається і з сонцем, і з Дніпром, і з зеленими соснами на березі внизу.

Та за яку годину-дві його Я знову виділялося з довколишнього оточення, повніше, дужче, новіще — і налите нестримною силою життя. Тоді він спускався на широкий шлях, що вів з Подолу, і шукав якогось воза, щоб швидше дістатися до княжого центру, до Святої Софії, де розташувалася група, в якій працювала Марія. Бачити Марію щодня стало для нього необхідною потребою, і дні, коли вона раптом десь зникала, не сказавши й не повідомивши його перед тим, були днями порожнечі і смутку, що їх могла вилікувати тільки всеохоплююча краса і спокій Києва. Та відірватись од Марії він не міг. Може б і міг — але не хотів навіть хотіти цього. Їх обійми і сварки, зустрічі і раптові розлуки, радість і образа, гнів і замилування — все це було таке живе, таке повне, таке справжнє серед усього дивного і ще малозрозумілого нового життя, що він дивувався, як міг пробути ці п’ять останніх років і уважати, що живе, і що живе навіть дуже цікаво.