Орсон Скотт Кард - Гра Ендера

Ендеру важко було зосередитися на полковнику Граффові. Ця людина видавалася йому дуже маленькою, настільки, що Ендер міг би легко схопити його пальчиками й покласти до кишені. Покинути все й вирушити туди, де дуже важко, немає Валентини, мами й тата…

Він згадав фільми про жучар, які кожному доводилося переглядати принаймні раз на рік. Знищення Китаю, Битва у Поясі Астероїдів — смерть, страждання й жахіття. І Мазер Ракхем із його вражаючими маневрами, котрий знищив ворожий флот, удвічі більший чисельно та ще й удвічі потужніший за вогневою міццю. Маленькі кораблі людства виглядали такими крихкими й ненадійними! Наче діти билися з дорослими. І наші перемогли.

— Я боюся, — тихо сказав Ендер. — Але я з вами піду.

— Скажи ще раз, — наполягав Графф.

— Хіба не для цього я народився? Якщо не піду, навіщо мені жити?

— Не так, — похитав головою Графф.

— Я не хочу йти, але піду.

Графф кивнув.

— Поки ти не сів зі мною в машину, ще можна змінити рішення. Після цього ти на службі Міжнародного флоту. Зрозумів?

Ендер кивнув.

— Добре. Розкажемо їм про це.

Мати розплакалася, батько міцно обійняв Ендера. Пітер потис йому руку й сказав:

— Ти малий щасливий хлоп.

Валентина поцілувала Ендера, її слізка крапнула йому на щоку.

Збиратися не було потреби — жодних особистих речей.

— У школі видадуть усе необхідне, від форми до ноутбука. Іграшки… там буде лише одна гра.

— До побачення, — попрощався Ендер із сім’єю.

Він потягнувся вгору, взяв полковника Граффа за руку й вийшов із ним за двері.

— Замочи там кількох жучар за мене! — вигукнув Пітер.

— Я люблю тебе, Ендрю! — схлипнула мати.

— Ми будемо писати тобі! — сказав батько.

Уже сівши до машини, він почув із коридору несподіваний пронизливий крик Валентини:

— Повертайся до мене! Я любитиму тебе завжди!

— З Ендером маємо дотримуватися рівноваги. Необхідно ізолювати його рівно настільки, щоби він зберіг творчі здібності, — інакше він пристосується до системи, і для нас буде втрачений назавжди. Водночас нам потрібно розвинути в ньому здатність вести інших за собою.

— Отримавши командування, він зуміє повести за собою.

— Це не так просто. Мазер Ракхем міг керувати своєю флотилією та перемогти. На той час, коли війна почнеться, мало не буде нікому, навіть генію. Занадто багато малюків. Він має бездоганно працювати з підлеглими.

— Нівроку. Йому доведеться бути мало того, що генієм, так ще й добреньким.

— Лишень не добреньким. Добренький віддасть нас на поталу жучарам.

— То ви хочете його ізолювати?

— Він буде повністю відокремлений від решти дітей ще до того, як ми долетимо до школи.

— У цьому навіть не сумніваюся. Я бачив, що він зробив із тим хлопчиком, Стілсоном. Ти везеш чудового малого.

— Ти не помиляєшся. Він таки чудовий. Не турбуйся, ми з цим хутко розберемося.

— Часом у мене складається враження, що тобі до вподоби ламати цих вундеркіндів.

— Це своєрідне мистецтво, яким я вельми добре володію. До вподоби? Гаразд, мені це любе. Бо коли я потім збираю їхні шматочки докупи, вони стають кращими.

— Ти — монстр.

— Дякую. Це означає, що мені дадуть підвищення?

— Лише медаль. Бюджет не гумовий.

Уважається, що невагомість призводить до втрати координації, особливо в дітей, бо в них слабше розвинена орієнтація у просторі. Та орієнтацію Ендер утратив ще до того, як полишив межі земного тяжіння. Ще до запуску човника.

У групі було ще дев’ятнадцять хлопчиків. Вони повистрибували з автобуса на ескалатор, перемовлялися й жартували, штовхалися й реготали. Ендер мовчав. Він помітив, що Графф та інші офіцери уважно спостерігають за ними. «Усе, що ми робимо, має значення, — зробив висновок Ендер. — Те, що вони сміються, а я не сміюся».

Він замислився, чи не варто йому поводитися так само, як інші. Але на думку не спадало нічого веселого, а їхні жарти були не смішними. Не розумів їхніх пустощів, йому було не до сміху. Він відчував страх, і це спонукало бути серйозним.

На нього натягнули форму — цільнокроєний комбінезон. Без ремінця на талії було незвично. У новому одязі Ендер почувався голим і водночас опецькуватим. Довкола працювали телекамери, схожі на тварин із витягнутими мордами, вони визирали з-за плечей зсутулених людей. Оператори пересувалися повільно, по-котячому, щоби камера не смикалася, а йшла м’яко. Ендер помітив, що також перейшов на м’яку ходу.