Джеймс Дешнер - Бігун у Лабіринті

— З нею наче все гаразд. Дихання і пульс у нормі. Правда, трохи сповільнені. Фізично вона так само здорова, як ми з вами, але, здається, впала в кому. Джефе, віднесімо-но її в Домівку.

Джеф узяв дівчину за руки, а його напарник Клінт ухопив за ноги. Томас хотів якось допомогти — з кожною секундою він дедалі сильніше сумнівався в тому, що не бачив її раніше. Вона справді здавалася йому знайомою, він відчував якийсь дивний зв’язок з цією дівчиною, хоч і не міг пояснити який. Подумавши про це, Томас нервово озирнувся, наче всі довкола могли підслухати його думки.

— На рахунок «три», — скомандував Джеф. Його рослява зігнута постать виглядала досить кумедно. — Один… два… три!

Вони ривком підняли незнайомку і майже підкинули в повітря — вочевидь, дівчина виявилася значно легша, ніж вони припускали, — і Томас ледве стримався, щоб не гаркнути на них.

— Мабуть, якийсь час доведеться за нею поспостерігати, — промовив Джеф, ні до кого конкретно не звертаючись. — Якщо швидко не очуняє, почнемо годувати її бульйоном.

— Подбайте про неї, — сказав Ньют. — Щось у цій дівчині особливе. В іншому разі її б сюди не прислали.

У Томаса засмоктало під ложечкою. Він уже не сумнівався, що якось пов’язаний з дівчиною. Вони прибули сюди з різницею в один день, її обличчя здалося йому знайомим, і, попри всі жахіття, що їх Томас дізнався про Лабіринт, він відчував незрозумілу потребу стати бігуном… Що б все це могло означати?

Перш ніж медчуки віднесли дівчину в Домівку, Альбі ще раз пильно поглянув на неї.

— Покладіть дівчину в сусідній з Беном кімнаті й пильнуйте як слід! Про всі зміни негайно доповідати мені. Байдуже, що станеться — обдзюриться вона чи балакатиме уві сні, відразу кажіть мені.

— Гаразд, — буркнув Джеф, і вони з Клінтом понесли дівчину в Домівку, і тіло її дорогою стрибало. Коли медчуки пішли, натовп став розходитися; на ходу обговорюючи ситуацію і висуваючи дедалі нові припущення щодо події.

Томас байдуже спостерігав за ними, поринувши у власні думки. Не лише він підозрював про свій незрозумілий зв’язок з дівчиною. Неприховані натяки з приводу того, що Томас має до дівчини якийсь стосунок, свідчили про те, що глейдери явно про щось здогадувалися, але про що? Мало того, що він і так нічого не розумів, то тепер ще й це звинувачення… На душі зробилося геть кепсько. Наче прочитавши його думки, до нього підійшов Альбі та схопив за плече.

— Ти точно ніколи її раніше не бачив? — запитав він.

Томас не квапився з відповіддю.

— Ні… нічого такого не пам’ятаю, — відповів він обережно, щоб не зрадити своїх сумнівів. Цікаво, а як він і справді її знав? Що це могло б означати?

— Певен? — допитувався Ньют, який став поряд з Альбі.

— Я… ні, не думаю. Чого ви до мене причепилися?

Наразі Томасу хотілося лише одного — щоб якнайскоріше прийшла ніч, щоб він залишився на самоті й заснув.

Альбі похитав головою, відпустив Томаса і повернувся до Ньюта.

— Щось тут не так. Скликай Збори, — він вимовив це так тихо, що хлопці довкола і не розчули, але в наказі пролунало щось зловісне.

Альбі з Ньютом пішли, і Томас з радістю помітив, що до нього прямує Чак.

— Послухай, а що таке Збори?

Чак набундючився.

— Це коли збираються наглядачі — їх скликають, тільки якщо стається щось незвичайне або жахливе.

— Гадаю, сьогоднішня подія підпадає під обидва визначення… — Потік думок урвало бурчання в шлунку. — До речі, чи можна тут десь роздобути їжу? А то вранці я до ладу і не поснідав. Вмираю з голоду.

Чак звів брови.

— Дівка голод пробудила? Та ти ще більший псих, ніж я гадав.

— Просто роздобудь харчів, гаразд? — зітхнув Томас.

Кухня була невеличка, але укомплектована всім необхідним для приготування повноцінного обіду. Тут була велика плита, мікрохвильовка, посудомийка і два столи. Устаткування здавалося старим і зношеним, проте утримувалося в ідеальній чистоті. Від вигляду кухонного начиння і звичної обстановки Томас раптом відчув, що спогади, справжні й цілісні спогади, ось-ось повернуться до нього. Однак відсутні були найважливіші елементи: обличчя, імена, місця і події. Все це доводило до сказу.

— Сідай, — сказав Чак. — Я тобі принесу поїсти, але присягаюся — востаннє. Добре, що Казана зараз немає — він терпіти не може, коли ми нишпоримо в його холодильнику.

Томас був радий, що вони залишилися на самоті. Поки Чак гримів посудом, дістаючи харчі з холодильника, він висунув з-під невеликого пластикового столу дерев’яний стілець і сів.