Джеймс Дешнер: Бігун у Лабіринті

Томас дивився й дивився на нього. На мертве тіло.

Аж тут із Томасом щось сталося. Він відчував, як глибоко в грудях, немов з маленького зернятка, зароджується лють, жага помсти, ненависть. Усередині розросталося щось похмуре і моторошне, пробиваючись крізь легені, шию, руки і ноги, крізь мозок, а потім ніби вибухнуло і вихопилося назовні.

Він випустив Чака з рук, підвівся, тремтячи всім тілом, і повернувся обличчям до двох візитерів.

А потім його мов перемкнуло. Просто перемкнуло.

Томас кинувся вперед і, вчепившись пальцями в горлянку Галлі, немов клішнями, повалив його на підлогу. Тоді сів на нього згори, затиснув ногами, щоб той не зміг ухилитися, і став молотити.

Лівицею утримуючи ворога за горло, він притискав Галлі до підлоги, а правим кулаком бив у обличчя. Удар по удару. Бив по вилицях, по носі. Удар по удару. Чувся хрускіт кісток, хляпала кров, залою полинули дикі крики, й незрозуміло було, чиї голосніші — Томасові чи Галлі. Томас усе дубасив його — дубасив, вкладаючи в удари всю лють, яка в ньому накипіла — страшнішої він досі ще не відчував.

Коли Мінхо з Ньютом почали відтягувати його вбік, він і далі несамовито молотив руками в повітрі. Наглядачі волочили його по підлозі, а він звивався всім тілом і скажено опирався, кричав, вимагаючи, щоб його відпустили. Томас спопеляв Галлі поглядом, буквально відчуваючи, як з його очей вихоплюється вогненний потік ненависті, який поєднує його з ворогом, що вже лежав нерухомо.

Та раптом гнів і жага помсти здиміли, і їх заступили думки про Чака.

Томас вивільнився з рук Мінхо і Ньюта, підбіг до обм’яклого неживого тіла і підхопив його на руки, не звертаючи уваги на кров і маску смерті, що застигла на обличчі хлопчика.

— Ні! — вигукнув Томас. — Ні!

До нього підійшла Тереза і поклала на плече руку, але він відштовхнув її.

— Я пообіцяв йому! — заревів він і сам зрозумів, що в голосі з’явилися дивні нотки. Майже божевільні. — Я пообіцяв йому, що врятую і поверну додому! Я пообіцяв!

Тереза мовчала і лише кивала, не підводячи очей.

Томас пригорнув Чака до грудей, притиснув щосили, наче це могло повернути його до життя чи бодай показати, який вдячний Томас йому за порятунок, за дружбу, яку хлопчик йому запропонував, коли цього не зробив ніхто.

Томас плакав — ридма ридав, як ніколи досі. Його гучні схлипування відлунювали в приміщенні, наче стогони катованого.

Нарешті Томас узяв себе в руки, втишуючи болісну хвилю свого нещастя. У Глейді Чак став для нього символом того, що рано чи пізно вони повернуться до нормального життя. Вони спатимуть у ліжках. Їх цілуватимуть на добраніч. Вони їстимуть яєчню з беконом на сніданок. Вони будуть щасливі.

А тепер Чака не стало. І його обм’якле тіло, яке стискав Томас, здавалося зловісною ознакою того, що не судилося здійснитися всім сподіванням на щасливе майбутнє, та й сам світ далеко не такий, яким його Томас уявляв. Навіть після втечі з Лабіринту попереду на них чекали жахливі дні. Життя, сповнене страждань.

Спогади Томаса були хіба уривчасті. Але у тих уривках не бачив він нічого доброго.

Він постарався подолати біль, заховати його глибоко в душі. Заради Терези. Заради Ньюта і Мінхо. Хай там що на них чекає, а всі негаразди вони здолають разом, і саме це найголовніше.

Томас відпустив Чака і різко відвернувся, намагаючись не дивитися на почорнілу від крові сорочку хлопчика. Змахнув зі щік сльози, витер очі й подумав, що мав би соромитися істерики, та йому зовсім не соромно. Нарешті він звів голову і подивився на Терезу. Зазирнув у її великі сині очі, сповнені смутку — як за Чаком, так і за ним самим, Томас був у цьому впевнений.

Тереза нахилилася і, взявши його за руку, допомогла підвестися. І потому як Томас підвівся, вони вже не відпускали одне одного, й далі тримаючись за руки. Хлопець стиснув Терезину долоню, намагаючись передати, що зараз відчуває. Ніхто не промовив жодного слова; більшість глейдерів просто стояли і з непроникними обличчями дивилися на тіло Чака, наче вони вже давно переступили ту межу, за якою ще могли щось відчувати. Ніхто не дивився на Галлі, який ще дихав, та лежав нерухомо.

Тишу порушила жінка з бейджем «БЕЗУМ».

— Усе, що відбувається, відбувається з певною метою, — сказала вона. Тепер у її голосі не вчувалися жорсткі нотки. — Ви повинні це зрозуміти.

Томас подивився на неї, вкладаючи в погляд всю ненависть, яку мав у душі, але не рушив з місця.