Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

- Струсонiть ногою, Галю, звалиться! - крикнув Сокiл, пiдбiгаючи до неї.

Нi, це не допомогло: огидна iстота цупко трималася на нозi. Ван Лун узяв шомпол, яким чистив гвинтiвку, i спробував зiштовхнути неприємного гостя з ноги. З цього також нiчого не вийшло. Але Ван Лун за цей час устиг роздивитися шестиногого незнайомця.

- Вважаю, це клiщ,- спокiйно промовив вiн. - Насмоктався кровi, дуже роздувся. Галю, прошу, не хвилюйтеся. Зараз усе зроблю.

Шомполом вiн пiдчепив i вiдiрвав вiд тканини шаровар одну лапу клiща, потiм другу, третю, не даючи їм знову вчепитися. Нарештi, клiщ упав на пiдлогу, безпорадно перебираючи в повiтрi лапами. Блiда, наче крейда, Галя нервово i злякано терла ногу обома руками: як же вона не почула, коли клiщ почав кусати її?..

Ван Лун вмiлими спритними рухами закотив шаровари на лiвiй нозi дiвчини. Ось вона, малесенька ранка бiля колiна! Звiдси клiщ смоктав кров.

- I ви не вiдчували нiчого, Галю? - здивовано спитав Микола Петрович.

Галя сердито трусонула головою: коли б то вона вiдчувала!

- Немає нiчого дивного, - заспокiйливо промовив Сокiл. Вiн уже взяв з аптечки дезинфiкуючу рiдину i обмивав нею ранку на нозi Галi. - Цiлком можливо, що ця порода клiщiв насамперед випускає якийсь сiк, видiлення своїх залоз. Такий сiк анестезує тiло в мiсцi укусу, робить його нечутливим до болю. Свого роду пристосування органiзму...

Вiн говорив веселим, життєрадiсним тоном, мабуть, бажаючи заспокоїти Галю, вiдвернути увагу дiвчини, яка дуже розхвилювалася. Галина розумiла це: звичайно, Вадим Сергiйович дуже дбайливий i милий!

- Я i потiм також не помiтила б, - сказала вона збентежено, - коли б не затерпла нога. От тодi я й звернула увагу... А вiн не отруйний, цей клiщ?

- Нi, нi, що ви! - заспокоював її Сокiл, залiплюючи ранку пластирем. От i все, для хвилювання вже немає причин. Звичайно, клiщ не отруйний. Згадується менi, в природi взагалi не iснує отруйних клiщiв... на Землi, я маю на увазi. Але й тут, мабуть, також немає. А от як ця погань з'явилася тут в каютi? Адже не з Землi ми його привезли?

- Можливо, пробрався крiзь люк, коли ми з Ваном виходили чи поверталися, - висловив припущення Риндiн.

- Хм... трудно уявити собi, адже клiщi дуже малорухливi iстоти, заперечив Сокiл. - Ну, Галиночко, розвеселiться, люба! Зрозумiйте, нiчого особливого по сутi не сталося. Трохи вкусив вас клiщ. Ван зняв його. Ранку промито, залiплено. I все, бiльше нема чого думати. У життi й не таке трапляється. Навiщо звертати увагу на такi дрiбницi? Та я на вашому мiсцi вже забув би про все. Подумаєш, вкусив якийсь мiзерний клiщ! Дрiбниця!

- Дозволю собi зауважити: ще одна така дрiбниця сидить на вашiй власнiй нозi, Вадиме, - пролунав незворушний голос Ван Луна, який спокiйно закурював свою улюблену люльку, тепер уже без сторонньої допомоги.

- Де? Де? От мерзота! - аж пiдскочив стривожений Сокiл. Вiн люто вдарив себе рукою по нозi. Обличчя його перекосилося вiд гримаси огиди. З-пiд руки бризнула кров. Рiзкий удар роздавив клiща, який сидiв на нозi. Вадим заметушився: - Де дезинфекцiя? Куди я поставив пляшку? Мерщiй треба промити! Чорти ж його знають, що то за клiщi... насправдi, як неприємно, бридко...

- Гадаю, не варт звертати увагу, друже, - попихкуючи люлькою, так само спокiйно говорив Ван Лун, явно копiюючи попередню мову Сокола, звернену до Галi. - Трохи вкусив вас клiщ, трохи ви вбили його. Дрiбницi. Зовсiм, гм, дурниця, чи не так?

Сокiл сердито поглянув на Ван Луна, проте змовчав. Зате Галя смiялася на весь голос. Вона розумiла чудово, що не має права смiятися, адже Вадим Сергiйович говорив тодi все це, щоб заспокоїти її, пiдбадьорити... Але вже надто смiшно вiн одразу змiнився, коли дiло торкнулося його самого. А тут iще Ван Лун глузує з таким страшенно серйозним виглядом... I ось веде ще й далi, хоча б на хвилинку посмiхнувся: як вiн може так - жартувати i оком не моргнути!

- Клiщ не дуже юрська iстота нiбито. Нiчого, ще побачимо багато. Будемо вивчати. Два дослiди є: Галя i Вадим. Цiлком добре, можна перевiряти враження, чи не так, Вадиме? Проте вважаю, клiщi не самi залiзли до нас, Миколо Петровичу, - звернувся Ван Лун до Риндiна. - Скорiше, ми принесли їх сюди. Зараз перевiримо.

Уважний огляд скафандрiв довiв, що Ван Лун мав рацiю. На одному скафандрi, причаївшися, сидiло три клiщi, на другому - один. Вони неспокiйно ворушилися, сухi i плескатi, чуючи запахи живих iстот, кров'ю яких могли заспокоїти голод. Всi непроханi гостi були зараз же знищенi.

Злива за iлюмiнатором вщухала. Але про вихiд з астроплана годi було й думати. Бурхливi водоспади все ще линули по схилах мiжгiр'я, хоча й не так нестримно, як ранiше. Рiчка, що створилася внизу, навпаки, помiтно збiльшувалася, її потоки перекочували важке камiння i кружляли його у коловоротах. Микола Петрович вiдiйшов од iлюмiнатора, пощипуючи борiдку, що завжди говорило про його стурбованiсть.