Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

Ван Лун уважно оглядав скелi. Пiсля нiчної пригоди з невiдомою гiгантською твариною вiн не довiряв Венерi. Хто знає, чи не висунеться з-за першої-лiпшої скелi якесь страховище? Треба було бути готовому до всього. Автоматична гвинтiвка на взводi, в нiй тридцять надiйних розривних куль; електричний, вже не тренувальний, а бойовий пiстолет при боцi, пiд лiвою рукою; двi атомiтнi гранати на поясi; запаснi обойми з патронами для гвинтiвки - в кишенi. Що ж, Ван Лун готовий до якої завгодно зустрiчi!

Риндiн дивився на верхiв'я скель, на хмари, що повiльно пливли в небi. Ван Лун почув його схвильований голос:

- Здрастуй, невiдома плането! - урочисто говорив академiк, простигши вперед руки. - Здрастуй, Венеро, загадкова плането таємниць i несподiванок, на яку досi ще не ступала нога людини! Ми прийшли сюди - i ми вiдкриємо твої таємницi, хоча б як негостинно ти зустрiла нас!

Вiн обернувся. Його сиву голову було напрочуд добре видно в прозорому шоломi: часом здавалося, що й шолома взагалi нiякого немає, а лише навколо голови переливаються сяючi блiки.

- Так, я схвильований, Ван, - промовив Риндiн, побачивши, як уважно дивиться на нього Ван Лун. - Схвильований цiєю хвилиною, якої ми так довго чекали, до якої ми так наполегливо, незважаючи нi на що, готувалися роками. Ми з вами - першi люди на Венерi! Ван, та висловте ж ви бодай як-небудь вашi почуття! Зараз ваша прославлена стриманiсть просто протиприродна. Ну, Ван!

Ван Лун сконфужено розвiв руками:

- Не вмiю, Миколо Петровичу, - вiдверто признався вiн. - Всерединi дуже багато. Зовнi нiчого немає. Всерединi кипить, зовнi спокiйно. Така погана вдача, Миколо Петровичу, - засмiявся Ван Лун, - навiть батько з матiр'ю так казали. Але нiчого, ви хвилюйтеся, я буду спокiйним. Разом складемо, подiлимо на два, гаразд?

- Добре, добре, Ван, - також смiючись, вiдповiв Риндiн. - Вже з вашого незвично довгого монологу бачу, що й ви зараз не такий спокiйний, як здається з першого погляду. Гаразд, ходiмо, друже мiй. Он та висока скеля, по-моєму, краще вiд iнших пiдходить для нашої мети.

Швидкими, легкими кроками Микола Петрович вирушив до скелi, на яку вказав. Ван Лун iшов за ним слiдом, уважний i весь зiбраний. Вiн зiрко оглядався на всi боки, не пропускаючи жодного пiдозрiлого мiсця. Академiк Риндiн перебував пiд надiйним захистом!

Вадим Сокiл i Галя Рижко стежили за обома дослiдниками крiзь боковий iлюмiнатор каюти. Вони щиро заздрили Риндiну i Ван Луну, особливо Галя: дiвчинi так хотiлося скорiше вийти з мiжпланетного корабля i опинитися на Венерi, власними ногами ступити на неї. Проте вона розумiла, що саме Миколi Петровичу Риндiну, керiвниковi експедицiї, належить честь першому розпочати вивчення планети. А Ван Лун зобов'язаний був супроводжувати Риндiна в першiй вилазцi i охороняти його.

Певна рiч, на астропланi був ще один вiльний скафандр, - з трьох, що лишилися непошкодженими. Втiм, i тут Галя зрозумiла, - ще один учасник першого виходу до невiдомого свiту Венери був би зайвим тягарем для Ван Луна, якому довелося б думати не про самого Миколу Петровича, а вiдразу про двох пiдопiчних. Тут нiчого не вдiєш! Лишалося тiльки терпляче чекати своєї черги, тим бiльше, що Риндiн перед виходом з корабля сказав пiдбадьорююче:

- Ви самi розумiєте, друзi, що корабель не можна залишати всiм, навiть коли б у нас було i чотири справних скафандри. Зате обiцяю вам, що наступного разу в астропланi зостануся я сам, а ви всi пiдете в колективну розвiдку.

Це було сказано так тепло, так по-дружньому, що i Галя, i Сокiл примирилися з своєю долею. I тепер вони, не вiдриваючи очей, стежили за Риндiним i Ван Луном, якi пiдiймалися схилом мiжгiр'я.

Микола Петрович раптом спинився. Вiн нахилився i подивився собi пiд ноги.

- Чи доводилося вам бачити щось подiбне, Ван? - спитав вiн голосом, в якому звучав явний подив.

- Нi, - коротко вiдповiв Ван Лун, вiдступивши на крок.

Частина схилу перед ними була вкрита мiрiадами комах. Iстоти найрiзноманiтнiших форм - довгi, короткi, круглi, плескатi, з шiстьма, десятьма i сотнями нiг, рiзнi завбiльшки, розмiром з муху i величезнi, мов гiгантськi жуки-рогачi, - комахи рухались одним суцiльним потоком вздовж улоговини, на краю якої опинилися мандрiвники. Цей живий потiк спускався з одного схилу, перетинав улоговину i потiм пiдiймався на другий схил. Комахи рухалися кiлькома шарами, один над одним; вони квапилися, переганяли одна одну, немов хтось їх гнав. I жодна з iстот не ухилялася вбiк, усi трималися в одному рiчищi, наповненому до країв.

Ван Лун обережно опустив ногу в гумовому чоботi скафандра в цей живий потiк. Вiн вiдчув, як пiд його пiдошвою хрумкотять сотнi комах. Але потiк не спинявся, вiн обтiкав ногу i продовжував свiй рух.