Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

- Вважаю, краще замовчiть. Ви менi теж набридли.

Сокiл спалахнув, його обличчя почервонiло. Вiн закричав:

- Це що за брутальнiсть? Та я...

Але Ван Лун не дав йому закiнчити фразу. Вiн уже стояв бiля Вадима Сергiйовича з занесеною рукою, великий i грiзний. Крiзь зцiпленi зуби вiн люто прошипiв:

- Просив краще замовчати. Iнакше знiмайте окуляри. Вони можуть зараз розбитися.

Ще мить - i Ван Лун мiг вдарити Вадима Сергiйовича. Проте цього не трапилося, бо Сокiл раптом зовсiм несподiвано заплакав... Не можна було зрозумiти, що трапилось. Я, витрiщивши очi, дивилася на обох. Сокiл дiйсно плакав; в нього на очах з'явилися сльози, вiн плакав, мов дитина. Потiм вiн опустив голову на руки i монотонно заговорив:

- Мене ображають... загрожують... ображають...

Вiн повторював однi й тi ж самi слова скривдженим голосом, в якому бринiли сльози. А Ван Лун стояв бiля нього з занесеним кулаком i лютим, роздратованим обличчям,- i в нього рухались м'язи на вилицях. Це було прямо страшно, i, головне, нiчого не можна було зрозумiти: за що вони розсердилися один на одного, що трапилось?..

- Миколо Петровичу, що це таке? - спитала я. Слово честi, менi було дуже страшно.

Микола Петрович мовчав, - i його обличчя не заспокоювало мене, на ньому було помiтне сильне напруження. Вiн лише зробив менi знак, щоб я не втручалась: нехай, мовляв, вони самi вгамуються! А потiм уже нахилився до мене i сказав:

- У кожної людини можуть бути такi моменти, коли на неї зсередини, так би мовити, натискають враження вiд сильних переживань i розстроюються нерви. Ми надто багато працювали останнiми днями. Це, менi здається, бурхлива нервова реакцiя.

- Але їх треба заспокоїти! - вигукнула я. А Микола Петрович, навiть не вiдповiвши менi, з iнтересом вдивлявся в обличчя Ван Луна. I взагалi те, що вiн сказав менi, було остаточно незрозумiлим: нiколи ранiше Микола Петрович не залишився б осторонь, якщо б Сокiл i Ван Лун посварились. В цей час Ван Лун нахилився до Сокола i загрозливо сказав:

- Менi дуже гидко дивитись на вас. Ви не чоловiк, вас треба вчити. Прошу вставати i вiдповiдати по-чоловiчому. Допоможу вам сам!

Ван Лун схопив своєю мiцною рукою комiр пiджака Сокола i рвонув його. Вадим Сергiйович навiть не опирався. Безвiльно звiсивши голову, вiн усе ще плакав. А Ван Лун сiпав його з боку в бiк, i тiло Сокола безживно бовталося в повiтрi, як велика мертва лялька.

Я не витримала:

- Та що ж ви робите, товаришу Ван Лун? Киньте! Адже це божевiлля якесь!

Але Ван Лун лише похмуро покосився на мене i так само люто процiдив крiзь зуби:

- Мовчати, дiвчино. Коли говорять чоловiки, дiвчата - геть! Не їхня справа!

В одчаї я кинулась до Миколи Петровича, - i остовпiла, побачивши дивний, незнайомий вираз його обличчя. Очi його горiли, губи ворушилися i брови сiпались, коли вiн, немов увi снi, говорив:

- Зрозумiло, Ван Лун наб'є йому... Ну, давай, давай, Лун! Проте... подивимося, може, краще, щоб Вадим?.. Ану, подивимось !

Я схопила його за руку:

- Миколо Петровичу, що з вами? Невже i ви... так само...

Далi я вже не змогла говорити. Ще секунда - i я сама розплакалася б, як Сокiл. До горла пiдступав щiльний клубок, стало важко дихати.

Микола Петрович дуже уважно, нiби з трудом мiркуючи, дивився на мене. Але я бачила, що вiн опанував себе. Вiн поглянув ще раз на Вадима Сергiйовича, на Ван Луна - i, провiвши рукою по плечу, немов прокидаючись вiд важкого сну, кинувся до них:

- Ван Лун, залиште Вадима!

Ван Лун нiби не чув нiчого.

- Ван, чи розумiєте ви, що я вам кажу?

Ван Лун нарештi обернувся i якимись скляними, невиразними очима втупився в Миколу Петровича. Його залiзна рука все ще не випускала Сокола.

- Зараз-таки облиште Вадима, Ван! Я вимагаю цього. Як ви смiєте не виконувати мого розпорядження?

Ван Лун мовчав. Я з страхом дивилась на нього: адже так може поводитися хiба що божевiльний. Сльози пiдступали до моїх очей, я мiцно стиснула кулаки, щоб не розплакатись. Такi надзвичайнi люди - i так поводяться! Як це жахливо, цього просто не можна перенести!..

- Ван, облиште Вадима, я наказую вам!

Рука Ван Луна одiрвалась вiд Сокола, який так i повиснув у повiтрi, зiгнувшись у неприроднiй позi, з головою, що нiби впала на руки. I вiн все ще плакав!

- Iдiть сюди, Ван, - голосно наказав Микола Петрович, вимовляючи слова дуже роздiльно i твердо. - Ви не маєте права торкатися Вадима. Я наказую вам, чуєте?

- Чую, - глухо вiдповiв Ван Лун.

- Ви обiцяєте менi?

Мовчання.

- Обiцяєте, Ван? - повторив Микола Петрович наполегливо.

I тiльки тодi Ван Лун тихо, якимсь байдужим, чужим голосом обiзвався: