Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

- Послухайте мене, Вадиме, - серйозно промовив Риндiн. - Я розумiю, в чому рiч. Розумiю, що вам важко. Але ж i я також повний тривоги за Галю. Втiм, хiба ж ми допоможемо справi, якщо будемо сидiти i роз'ятрювати себе? Ви поводитеся неправильно, друже мiй! Треба намагатися вiдвертати увагу вiд цього, зайнятися чимсь, зрозумiйте! Ми зробили все, що могли. Ван Лун вирушив на розшуки. Ви чули, вiн спустився до цього пiдземного ходу. Нiхто з нас не може бути бiльш корисним зараз у розшуках Галi, нiж Ван. Так, дуже погано, що ми не можемо далi чути його: мабуть, грубезний шар грунту гасить радiосигнали. Що вдiєш? Отож, нам лишається тiльки чекати i тримати себе в руках.

- Чекати! Тримати себе в руках! - глухо повторив Сокiл. Вiн пiдвiв голову i подивився на Риндiна очима, якi дивно виблискували. Його голос тремтiв i уривався вiд хвилювання. - Чекати! Тримати себе в руках! Миколо Петровичу, не можу я! Якби ви знали... Скiльки разiв я вже проклинав себе за те, що тодi, одразу пiсля того, як побачив, що вона впала i покотилася пiд укiс, не кинувся слiдом за нею i не допомiг їй... Адже ж тодi нiчого б не трапилося, все було б гаразд!..

- Проте цими розмовами справi не допоможеш, Вадиме!

- Я знаю, я все розумiю, Миколо Петровичу. Але не можу позбутися цих думок! Ви кажете, що сповненi тривоги за Галю. Вiрно, але не так, як я! Миколо Петровичу, ви знаєте, що я не можу нiчого приховувати вiд вас, я надто поважаю вас, ваш свiтлий розум. I зараз я також мушу сказати вам щиро, Миколо Петровичу, адже я люблю Галю!

- Знаю, Вадиме, - тихо й лагiдно озвався Риндiн. - I вона, менi здається, теж...

- Не знаю, нiчого не знаю! - палко перебив його Сокiл. - Я нiколи не запитував її про це, i сам також не говорив їй, що люблю. Не вмiю говорити про таке! Але люблю давно, з того самого часу, як уперше побачив її, почув її голос i одразу вiдчув, що для мене вона єдина дiвчина на цiлiй землi. I часом менi важко було думати про те, що я полечу з вами, а вона залишиться... мабуть, тому я й говорив їй про те, як хотiв би, щоб i вона полетiла з нами... я жартував тодi, звичайно, я нiколи й на думцi не мав, не мiг навiть уявити собi, що Галя зробить так, адже ви вiрите менi, Миколо Петровичу?

- Вiрю, звiсно, вiрю, Вадиме.

- Ну, а потiм... коли вона з'явилася в астропланi, менi було i радiсно, i важко. Радiсно, - адже ж вона була з нами, зi мною. Важко, - адже ж я розумiв, що попереду багато небезпеки... нi, не тiльки це! Я розумiв, що не матиму тепер права говорити Галi про те, що люблю її, i не дозволяв собi навiть думати про таке. I нiкому не казав, приховував вiд усiх... i вiд вас теж...

Риндiн стримав усмiшку: так, Вадим приховував, правда. Проте хiба можна приховати глибоке, мiцне почуття, яке прозирає з усього? Наївний Вадим, вiн певен, що нiхто не помiчав цього!..

- Я розумiв вiдповiдальнiсть, яка лежала на менi, як i на всiх нас, пристрасно продовжував Сокiл. - Вiдповiдальнiсть i святий обов'язок перед Батькiвщиною, якiй ми мусили вiддати всi свої сили, всi знання. Я не мав права думати про любов. I не мав права користуватися з того, що був єдиним близьким знайомим Галi серед нас. Це було б нечесно, я не мiг так, ви розумiєте, Миколо Петровичу? I я мiцно тримав себе в руках. Жодного слова про любов я не сказав Галi з того часу, як побачив її в астропланi... навiть iз тих небагатьох, якi наважувався говорити їй на Землi, ранiше. Це було трудно, але iнакше я не мiг. А тепер... тепер, коли вона в такiй небезпецi... якщо вона ще жива... я теж не можу... не можу справитися з собою, не можу! Адже я люблю Галю, Миколо Петровичу! - з одчаєм вигукнув Сокiл.

Риндiн поклав йому на плече руку: Вадимовi треба було допомогти, заспокоїти його.

- Я все розумiю, любий Вадиме, - сказав Риндiн тихо й переконливо. Те, що ви розповiли, не такий вже секрет для мене. Так, так, не дивуйтеся! Я давно вже помiтив те, що ви почуваєте до Галi. I схвалював вашу стриманiсть. Та iнакше й бути не могло, - пiдкреслив вiн упевнено. - Я знаю вас, Вадиме. Ви хороша, чесна людина - i за це я люблю вас так само, як поважаю за ваш талант ученого i дослiдника. I Галю я полюбив за час нашої подорожi. Слово честi, я був навiть радий, що вона опинилася разом з нами, хоча її поява i мала дещо, гм, своєрiдний характер. I знаєте що, Вадиме? Ми ще погуляємо на вашому весiллi, друже мiй! Ви вiрите менi?

- Так, Миколо Петровичу, завжди, всiєю душею, ви знаєте це без моїх слiв!

- Так-от, заявляю вам твердо: я певен, що Ван Лун через деякий час приведе до нас сюди вашу Галю, живу, неушкоджену i таку ж точнiсiнько життєрадiсну, як i ранiше. I вона обов'язково розповiсть нам про якiсь свої вiдкриття, зробленi нею в той час, коли ми отак турбувалися про неї. I вам, друже мiй, доведеться знову приховувати вiд неї вашi почуття, якщо зможете, певна рiч. А пiсля повернення на Землю вам доведеться запросити мене на весiлля, нiчого не поробиш, Вадиме, цього я також певен!