Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

Справдi, фауна Венери щогодини пiдносила мандрiвникам новi й новi несподiванки, нерозв'язнi загадки. Досi їм не вдавалося зустрiти жодної тварини, вид якої можна було б одразу i безпомилково визначити. Комахи i павуки не беруться до уваги, хоча вони i набули на Венерi незвичайних, фантасмагоричних форм. А крупнiшi тварини, цi потвори з вусами-щупальцями, шаблевидними щелепами... всi вони явно не мали нiякого вiдношення до фауни земного юрського перiоду. Тепер ось iще ця жива напiвпрозора колода з її кiльчастим пульсуючим безконечним тiлом - завдовжки очевидно, десятки метрiв - адже ж їй не видно нi кiнця нi краю, вона тягнеться справа налiво ось уже скiльки часу!

I раптом Ван Лун задоволено присвиснув. Вiн збагнув, що це за iстота! Легким дотиком вiн ще раз торкнувся червонуватого тiла стволом гвинтiвки. I знову вздовж нього пробiгла неспокiйна хвиля, кiльця почали рухатися швидше, iстота наче намагалася ухилитися вiд дотику. Ван Лун посмiхнувся: неймовiрно, але це було саме так, немає нiяких сумнiвiв.

- Знаю, хто ти, - сказав вiн, звертаючись до безмовного вiбруючого тiла - i власний голос здався йому хрипким i неприродним вiд збудження. Ти, втiм, черв'як. Ти - дощовик, ось хто ти! I тiкай геть з дороги, менi не до тебе!

Ван Лун з силою вдарив червонувате тiло прикладом гвинтiвки. I воно поспiшило, заквапилося ще бiльше; кiльця, скорочуючись i розправляючись, сковзалися вiд стiни до стiни дедалi швидше, нiби намагаючись якнайскорiше сховатися в грунтi.

- Та пролiзай, пролiзай, не заважай менi, - пробурмотiв Ван Лун, - не затримуй. Дощовик... скiльки часу вiн ще буде загороджувати менi путь?

Гiгантське червонувате тiло, здавалося, було й справдi безконечним. А головне - воно перегороджувало мандрiвниковi дальший шлях тунелем, промiж ним i склепiнням лишалося не бiльш як пiвметра вiльного простору. Треба було щось робити.

Ван Лун вiдступив ще трохи назад, скинув гвинтiвку i, не прицiлюючись, натиснув спуск. Короткий звук пострiлу розтанув у повiтрi, поглинутий вологим грунтом. Куля пронизала тiло гiгантського дощовика. Проте на ньому залишилася малесенька темна крапка - i це було все, всi наслiдки пострiлу. Пульсуючi кiльця навiть не прискорили свого руху. Ван Лун спантеличено поглянув на гвинтiвку.

"Може, я помилився? - подумав вiн. - Може, це була не розривна куля?"

Вiн перевiрив магазин. Нi, вiн був заряджений розривними кулями. Що ж трапилося? Чому куля не розiрвалася, а пронизала тiло дощовика, не завдавши йому нiякої шкоди?.. Ах, так, зрозумiло, - i як вiн не передбачив цього заздалегiдь? Куля не зустрiла достатнього опору, вона пройшла нiби крiзь рiдкий холодець...

Ван Лун вiдчув, як у ньому скипає лють. Йому треба поспiшати, кожна хвилина затримки може коштувати Галi Рижко життя, а вiн примушений стояти тут i чекати, доки пiде з його шляху ця мiзерна, хоча й величезна iстота! Розрубати її, чи що, знищити? Рука мандрiвника вже потягнулася до рукоятки короткого кинджала, який, як i завжди, висiв на поясi скафандра. Але Ван Лун роздумав:

"Припускаю, розрубаю дощовика пополам. Але це ж - черв'як! Все одно, його тiло не спиниться, буде й далi виповзати з стiни, ще бiльше загороджуючи шлях. Нi, рубати не можна!"

Лишався тiльки один вихiд - перелiзти через пульсуюче тiло, протиснутися мiж ним i склепiнням тунелю. Ван Лун розбiгся i стрибнув. Його руки охопили кругле м'яке тiло, яке здавалося слизьким i непiддатливим. Дiючи руками i ногами, Ван Лун видряпувався на спину дощовику, який напружено сiпався пiд ним, немов намагаючись скинути мандрiвника з себе.

Але Ван Лун уже сидiв на ньому верхи. Ще мить - i вiн легко, пружно зiскочив з другого боку, протиснувшись пiд склепiнням тунелю. Не оглядаючись, Ван Лун швидко пiшов уперед: йому довелося витратити тут надто багато часу!

I майже одразу новi звуки, значно гучнiшi i загрозливiшi, оволодiли його увагою. Здаля долинало густе ревiння, хрипке й люте. Йому вiдповiдали верескливi, гавкаючi голоси, немовби збуджено скавучали цуценята. Ван Лун рвонувся вперед. Ревiння посилювалося. Так мiг ревiти тiльки великий розлючений звiр, нападаючи на ворога.

"Мерщiй, мерщiй! - пiдганяв себе Ван Лун. - Проклятий дощовик! Затримав як... мерщiй, мерщiй!"

Удалинi пролунав пострiл. Йому вiдповiла луна. Значить, Галя стрiляє не в пiдземному ходi?.. Ревiння стало ще гучнiшим, лютiшим. Ван Лун мчав тунелем, який зробив ще один поворот i несподiвано обiрвався. Перед мандрiвником вiдкрилася величезна темна печера. Промiння його прожектора потонуло в її темнiй глибинi. Де ж Галя?

Один за одним пролунало ще кiлька пострiлiв. Потiм пострiли злилися в коротку автоматну чергу. її вкрило все те ж саме розлючене хрипке ревiння.