Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

- Я вийду слiдом за вами, Вадиме. Готуйтеся поки що. Та не забувайте прислухатися до моїх слiв, пам'ятайте, що я не можу вас почути.

Залишившись на самотi, Микола Петрович полегшено зiтхнув. Дуже добре, що Сокiл, нарештi, висловився, вилив те, що зiбралося в нього на душi. I дуже добре також, що Риндiну спало на думку зайнятися радiозондом, вдалося зацiкавити Вадима. Тепер найголовнiше - не давати йому можливостi знову зануритися у важкi думки про Галю, не залишати його самого, примушувати працювати, дiяти. Тому Микола Петрович i вирiшив вийти разом з ним, хоча в цьому не було великої потреби, Сокiл упорався б i сам з запуском зонда.

Ех, коли б сам Микола Петрович був такий внутрiшньо впевнений у щасливому, благополучному поверненнi дiвчини, як доводив вiн Соколу! Але мiркувати про це зараз було нiколи, треба виходити, у Вадима надто нестiйкий нервовий стан.

Риндiн зайшов до комори, взяв оболонку зонда, що лежала в запобiжному конвертi, котушку з найтоншим капроновим тросом, до якого була вплетена ще тонша мiдна жилка. Вона здавалася просто павутинкою, ця тонесенька дротинка! Далi вiн захопив ще невеличкий причiпний пристрiй зонда i вийшов слiдом за Вадимом.

Вiн пройшов шлюзовим люком назовнi - i мимоволi зупинився бiля драбинки, що вела вниз, на грунт. Яке чудове, напоєне пахощами, незнайомими ароматами повiтря! Вологе, тепле - трудно повiрити, що воно приховує в собi грiзну небезпеку, що воно по сутi отруєне надмiром вуглекислоти. А ландшафт! Надзвичайне багатство небачених оранжево-червоних барв i вiдтiнкiв, чудесна пишна рослиннiсть, мальовничi густi заростi... так, але i в них, як у повiтрi Венери, як у всьому цьому сповненому несподiванок свiтi, також таяться, пiдступно пiдстерiгають мандрiвникiв незнанi небезпеки!..

Свiжий вiтерець ворушив його сиве волосся, трохи пiдiймав поли легкого пiджака. Нi, все ж таки неймовiрно красивi ландшафти Венери, особливо отi заростi папоротi й цикадей, що розляглися по схилах мiжгiр'я! Проте дихати таки важкувато, доводиться весь час робити глибокi вдихи i видихи: повiтря здається разом i густим, щiльним, i дивно порожнiм. Бракує кисню!

Риндiн зiйшов униз, до Сокола, який встиг уже вбити в грунт мiцнi металiчнi кiлки i поставив бiля них балон iз стисненим воднем.

- Починаймо, Вадиме, - бадьоро окликнув його Микола Петрович, складаючи свiй вантаж.

Вiн акуратно розправив з допомогою Сокола i розклав на грунтi дуже мiцну оболонку кулi-зонда, вийняту з запобiжного конверта, з'єднав її шлангом з балоном. Потiм вони прикрiпили до оболонки зонда причiпний пристрiй, який замкнувся пряжками, i кiнець капронового троса.

- Редуктор включили, Вадиме? Так, добре, перевiрте ще, щоб водень, виходячи пiд великим тиском, не пошкодив оболонку.

Другий кiнець капронового троса, виведений з котушки назовнi, був укрiплений на iзоляторах стяжки, яка зв'язувала вбитi в грунт кiлки.

- Включайте балон!

Почулося легке шипiння. Водень виходив з балона пiд сильним тиском, який гасився редуктором, i поступово наповнював оболонку кулi-зонда. Вона наче жива заворушилася на грунтi i почала роздуватися. Спочатку це було щось безформне, схоже на плескатий i широкий розкинутий на грунтi гриб. Потiм шляпка гриба зросла i пiднялася над грунтом. А тодi вже оболонка почала набувати форми кулi.

Звичайно, радiозондом цей дотепний прилад називали тiльки за звичкою, бо вiн був далеким родичем, праправнуком куль-радiозондiв, якi випускалися у верхнi шари атмосфери Землi ще в сорокових i п'ятдесятих роках нашого сторiччя. Тi зонди являли собою пристрої, якi вiльно плавали в повiтрi i пiдiймалися на тридцять-сорок кiлометрiв. Вони автоматично передавали вниз по радiо данi про температуру, розрiдженiсть повiтря i рух горiшнiх шарiв земної атмосфери. За цим основним зразком був сконструйований i зонд астроплана "Венера-1", але з iншими завданнями i особливостями.

Наповнений воднем, зонд легко пiдiймався на висоту в двадцять кiлометрiв, але лишався з'єднаним з поверхнею Венери найтоншим капроновим тросом. Цей трос, незважаючи на вплетену до нього мiдну павутинку-жилку, важив мiзерно мало. Проте вiн не дозволяв зонду пiти вище i разом з тим служив надiйною антеною, яка ловила радiоiмпульси в горiшнiх шарах атмосфери i передавала їх униз, до чутливого приймача астроплана. Природно, слабкi iмпульси не могли пошкодити павутинну мiцну жилку.

Дотепно сконструйований причiпний пристрiй зонда автоматично регулював тиск водню в оболонцi кулi. Якщо куля нагрiвалася i тиск посилювався, водень витискувався з неї крiзь клапан i надходив до хiмiчного приладу, який i поглинав його. Коли ж куля охолоджувалася i тиск зменшувався, водень так само автоматично видiлявся з хiмiчного приладу i надходив до оболонки. Таким чином, куля-зонд могла плавати в верхнiх шарах атмосфери невизначено довго, змiни температури повiтря i тиску водню всерединi не могли пошкодити оболонку. А капроновий трос був досить мiцним, щоб протистояти навiть поривам сильного вiтру.