Владимир Владко: Сивий Капiтан (на украинском языке)

Раптом Валенто Клаудо стрепенувся.

- Нi, не можу далi так, - глухо мовив вiн. - Пiду до нього. Спробую зайти. Якщо не пустить, хоч дивитимуся з-за дверей. Все ж таки краще, нiж сидiти тут, осторонь...

Вiн вийшов.

Олесь залишився сам. Але через якусь хвилину дверi знов розчинилися, й голос Марти спитав:

- Алексо, ми з батьком хочемо зайти. Добре?

- Дивне запитання, - вiдгукнувся юнак, знизуючи плечима. - Звичайно, заходьте.

Вiн дивився на веселе, радiсне обличчя Марти, на якому яскравими вогниками горiли її великi чорнi очi, i майже заздрив дiвчинi: все, все одiйшло зараз вiд неї далеко - i сумнiви, i турботи, i гнiтючий настрiй. Нею володiло одне щастя. Марта знов знайшла батька, вiн бiля неї, вiн врятований! Бiдолашна, вона й гадки не має про той загрозливий стан, у якому перебуває тепер "Люцифер", а разом з ним i всi вони... Та навiщо засмучувати її?

- Сiдай, тату, - вже розпоряджалася Марта. - Алексо нам зараз розкаже про все, що тебе цiкавить. Правда ж, Алексо, ти розкажеш? Бо я ж не знаю нiчого.

Олесь знову знизав плечима:

- Не думаю, щоб я знав набагато бiльше за тебе. Особливо зараз.

Вiн вiдчував на собi уважний, запитливий погляд Педро Дорiльї, i вiд цього йому було нiяково. Можна було не говорити Мартi про труднощi, якi їх чекають, але яке вiн мав право не сказати правди батьковi дiвчини?

А Марта вже безтурботно питала:

- Ну, наприклад, куди ми летимо? Ти ж, мабуть, це знаєш? Валенто сказав тобi?

- На якийсь острiв Тарквенiдо.

- Тарквенiдо? - перепитав Педро Дорiлья здивовано. - Навiщо? Адже, скiльки я пам'ятаю, це маленький пустельний острiв у вiдкритому морi!

- Саме тому Капiтан i обрав його. Щоб ми там полагодили пошкодження, яких зазнав "Люцифер" вiд вибуху гранати...

- I справдi, ми летимо над морем! - сплеснула руками Марта. - Як красиво! Тату, ти лише глянь!

Олесь визирнув в iлюмiнатор. Справдi, землi вже не було видно, пiд ними розкинулася зеленкувато-синя морська поверхня. А вiн i не помiтив! Виходить, загрозлива прибережна смуга позаду? Проскочили?..

I зразу ж таки вiн згадав: нiчого ще втiшного, бо невiдомо, помiтили їх чи нi. Це з'ясується тiльки згодом...

Вони довгенько розмовляли. Марта жваво i навiть жартiвливо докоряла Олесевi, що вiн чомусь дуже заклопотаний i наче стурбований, а це, мовляв, зовсiм не личить йому. Звичайно, дiвчина просто неспроможна була зараз вiдчути в стриманих вiдповiдях юнака те, що вiн i справдi глибоко занепокоєний, що йому важко вiдповiдати їй. Марта була цiлком захоплена своїм щастям, своєю радiстю.

Зате її батько дедалi уважнiше дивився на Олеся i немовби розумiв, що в словах юнака звучить щось бiльше, нiж звичайна стриманiсть. Принаймнi обличчя його вже не посмiхалося, як було в першi хвилини розмови. Нарештi, вiн спитав прямо:

- А чому Сивий Капiтан не скерував "Люцифер" до його бази, де ремонт був би значно легшим? На островi Тарквенiдо немає нiчого, що допомогло б йому.

Олесь завагався. Вiн не знав, чи має право говорити щось про пiдземну базу. Але тут його виручила Марта, яка вiдповiла:

- Тату, як ти не розумiєш? База "Люцифера" мiститься пiд землею, i дiстатися туди можна тiльки пiд водою. Ну, а як же "Люцифер" може зануритися пiд воду, коли в нього отака велика дiрка в корпусi? Його заллє вода!

- Розумiю, - озвався Педро Дорiлья. I додав: - Тодi справа серйозна... Ти, Марто, побудь тут, а я вийду, спитаю дещо Валенто. - Вiн подивився на Олеся, i юнак з усiєю очевиднiстю побачив, що Дорiлья справдi дещо зрозумiв.

Але вiн не здiйснив свого намiру.

У дверях, що розчинилися, показалася висока постать Валенто Клаудо.

- А, ви всi тут? - якимсь нерадiсним, тьмяним голосом мовив вiн. - Можу вас поiнформувати. Iдемо на посадку. Все гаразд.

Проте вже з самого його вигляду Олесь зрозумiв, що з справами у них далеко не все "гаразд".

Роздiл двадцять другий

1. ДАЙ МЕНI РУКУ, ОЛЕСЮ!

Вони зiйшли сходами на землю: Педро Дорiлья, Марта i Олесь, супроводжуванi Валенто Клаудо.

"Люцифер" стояв мiж двома високими пiвденними соснами на узгiр'ї, розлогi крони яких нiби прикривали своїми широкими крилами велетня вiд майже вертикального сонячного промiння. Його механiзми, мабуть, були вимкненi, бо величезний корпус громiздко спирався на колеса. Не було чути й звичного шипiння, яке свiдчило б про роботу механiзмiв. Поранений "Люцифер" неначе вiдпочивав, припавши до землi.

Непорушна тиша панувала навколо, тiльки здалеку долинали раз у раз розмiренi удари морського прибою: Капiтан обрав мiсце для стоянки машини недалеко вiд берега.

- А тепер трохи почекаємо, бо Капiтан сказав, що вiн сам зараз вийде сюди, - мовив Валенто Клаудо. Здавалося, що вiн нi до кого не звертався, а говорив наче сам з собою, вiдповiдаючи на власнi думки. Олесь ще раз поглянув на нього: Валенто був таки чимсь пригнiчений, неуважний. З кишенi його комбiнезона висувалася рукоятка великого пiстолета, який йому, очевидно, заважав, бо Валенто час вiд часу роздратовано засовував його глибше в кишеню. Навiщо Валенто озброївся тим пiстолетом?