Марина и Сергей Дяченко - Цифровий, або Brevis est

У двері його кімнати постукали – різко й вимогливо. Мати ніколи раніше не стукала – вона стояла над головою й кричала: «Арсене, Арсене!»

– Арсене!

– До зустрічі, – сказав він чорному чоловічкові. Закрив вікно. Обернувся до дверей; пекло в очах. Давалося взнаки недосипляння.

– Мені можна зайти? – сухо поцікавилась мати. Щось у її голосі змусило Арсена встати з крісла.

– Що сталося?

– Дзвонили зі школи. Ваша класна керівничка. Тебе вже місяць не було… ти взагалі не з’являвся в школі!

– Так, – сказав Арсен, прокручуючи подумки варіанти. Мирна угода. Скандал. Істерика. Сльози… Щире каяття. Ігнорування. – Мамо, знаєш, що за статистикою вперше пробують наркотики в тринадцять років? А мені вже чотирнадцять.

– Що?!

Він домігся першої маленької перемоги. Матір вибито з колії. Усе, що вона заготувала, йдучи в його кімнату, розсипалося. Заготовка пропала.

– Знаєш, сучасні наркотики… Іноді досить одного уколу… А травичку покурити – це взагалі звичайна річ.

– Ти… – вона схопилася за одвірок.

– Я в житті не пробував, – сказав він з чистою совістю. – Я не наркоман. Я не п’ю. Навіть пива. У нас півкласу курить по пачці на день… А я курю?

Мати мовчала. На її бліде лице помалу верталася краска.

– Прошу тебе, тільки не нервуйся, – тихо сказав Арсен. – У мене була криза, так. Тепер усе гаразд. Я все здам. Класна дуже кричала?

– Ні. Вона тільки дивувалася, чому тебе немає.

– Мамо, я все владнаю.

Вона відступила на крок. Недовірливо примружилась:

– Та ти ж нам брехав цілий місяць. Прикидався, що йдеш до школи, а сам…

– Я був удома, мамо. Не тинявся по казино, не сидів у підвалі. Не спускав гроші на автомати.

– Обіцяй мені, що завтра підеш до школи!

– Обіцяю, – він навіть не затнувся.

Він поставив будильник на шосту й за годину встиг зробити кілька найважливіших справ. Відправив останньому клієнтові пароль до його нового собаки, зайшов у розплідник, узяв двох аліментних щенят. Яскравого, схожого на сетера, майже цегляно-червоного, назвав Крас. Другого, пухнатого й білого, хотів назвати Умка, але передумав і прописав у рядку імені: Спартак. Витратив хвилин двадцять, навчаючи обох відгукуватись на імена. Навчив; тепер вони мчали до нього по зеленій луці, висолопивши язики, у захваті підкидаючи на бігу задні лапи, варто було набрати в командному рядку: «Крас! Спартак!»

Йому жаль було їх, але справи – головне. Нехай учаться розважати себе самі; Арсен закрив «собачу» програму й цілком зосередився на справах Міністра. Створив на своєму акаунті нову особистість, підкреслено позбавлену індивідуальності, натяг чорну маску на типове лице манекена й послав з візитами. Туга калитка на поясі свідчила про платоспроможність.

Новостворена особистість обійшла одну за одною три адреси. Після третьої розмови калитка з пояса фігури зникла. Підходила восьма ранку. Арсен закрив гру, вимкнув комп’ютер і вийшов снідати.

Батько підвіз його до порога школи. Не докоряв, і взагалі здавався неуважним і замисленим. Арсен з важким серцем зайшов у шкільний вестибюль: його дивувало, що сотні людей готові марнувати безцінний час так бездарно й нерозумно.

Він висидів чотири уроки. Потім тихенько взяв у гардеробі свою куртку й, закинувши на плече напівпорожній рюкзак, вийшов надвір.

Сьогодні п’ятниця.

Його однокласники курили на лаві, ні від кого не ховаючись, на землі стояли порожні пляшки з-під пива. Він попрощався й, не озираючись, поспішив до метро.

Дуже зручно – всього одна зупинка від дому. І жодних пробок.

Повернувся ключ. Клацнув замок. Арсен одразу зрозумів, що вдома хтось є – хоч і мати, й батько в цей час повинні працювати. У передній пахло чужим одеколоном і трохи – встояним тютюновим духом. Арсен одступив до дверей, однак уже через секунду побачив на полиці для взуття батькові черевики й мамині чоботи. А кімнатних туфель не було. З кухні чулися приглушені голоси…

– Хто там?

Через секунду мама була вже в передній.

– Арсен?! Чого так рано?

– У нас скасували останні три уроки, – сказав він, не замислюючись.

– Правда? Чи подзвонити класній керівничці?

– Ну, подзвони, – він починав нервуватися. Усе йшло не так, як було задумано. Час спливав. А ще ж так багато треба зробити – до вечора. До Асамблеї.

У дверях кухні з’явився похмурий батько. Теж не поїхав на роботу. Цікаво, чому.

– Я перепрошую, мені треба дещо…

Він зайшов у свою кімнату й завмер на порозі. Там, де вранці стояв монітор, тепер блищала чисто витерта стільниця.