Марина и Сергей Дяченко - Цифровий, або Brevis est

Мар’яна дивилась усміхаючись.

– Ну, ходімо, – погодився він, повагавшись. – Тільки кожен платить за себе.

У нього були кишенькові гроші – не так і мало, якщо врахувати, що він майже ні на що їх не витрачав. Він узяв собі шоколадне тістечко і знову – каву. Мар’яна замовила полуниці з вершками.

Повз високе вікно йшли перехожі. Там, надворі, почався дощ зі снігом. Тут, у кав’ярні, було порожньо на цю пору й – по цінниках – дорого.

– От мій братик працює, – задумливо сказала Мар’яна. – Уже «Ніссан» собі купив. Правда, старий.

– Молодець, – Арсен кивнув.

Одна парадна мантія коштувала більше, ніж його батько заробляв за місяць. А до мантії належало мати перуку, туфлі, шпагу; якщо Міністр з’явиться на Асамблеї без гідного прикиду – його ніхто не слухатиме. Статус – це гроші, гроші – це статус, проте реальна влада значно крутіша й за те, й за те.

Якби ж без грошей можна було дотягтися до влади…

– Скажи чесно – де ти працюєш? – запитала Мар’яна, примруживши смарагдові очиська. Її курточка була розстебнута; Арсен затримав погляд на округлих персах під тонким светром.

– Розводжу породистих собак.

– Так?! А якої породи?

– Усяких.

– Що, у квартирі? А батьки?!

– Батьки не знають, – він поблажливо осміхнувся. – Я в мережі розводжу собак, намальованих. Бувають дорожчі за живих, якщо породисті. Якщо їх правильно виховувати, добирати партнерів, лікувати, дресирувати…

– У мережі?!

– Ніколи не чула? Люди заводять у мережі собак, тримають у віртуальних будинках… Водять у гості до сусідів… Возять на виставки… Пишаються медалями… Деякі влаштовують собачі бої, але я бійцівських не вирощую. У мене декоративні й мисливські, – Арсен відчув натхнення. Він нікому не розповідав – отак, за столиком, у реалі, – про свою роботу.

Мар’яна недовірливо гмикнула.

– Ти що, ні в які ігри не граєшся? – запитав він недовірливо.

– Я блоґер, – сказала вона з гідністю. – Маю три сотні френдів.

– Знаю! У мене мама теж блоґер, – Арсен із задоволенням порушив красу й цілісність шоколадного тістечка – і побачив відбиток своїх зубів у коричневій масі.

Його мама ніколи не дивилася серіалів по телевізору, і в дитинстві він цим трохи пишався. Зате його мама жила всередині серіалу, він почав це розуміти тільки в минулі півроку-рік. Вона день у день переказувала батькові за ранковою кавою або в неділю, за розігрітим у мікрохвильовці сніданком, – переказувала чужі розмови, коментувала події та репліки, і на її одухотвореному молодому лиці ясно палали очі. Вона стежила за життям не менше як сотні людей, деякі з них були її близькі друзі, деяких вона щиро ненавиділа: «Після цього його посту, в суботу… Господи, от же ж паскуда, повна паскуда, мерзота, негідник, ще цим і пишається! Я його забанила, не розумію, як вони можуть ходити до нього й коментувати, це все одно, що купатися в купі гною…»

Мар’яна підхоплювала ложечкою полуничку з вази, злизувала білий молочний шар і милувалася ягідкою, тримаючи її за зелені чашолистики.

– Ти чого її розглядаєш?

– Уявляю, ніби зараз літо, – пояснила Мар’яна. – Дуже люблю червень. У червні така полуниця, – вона повернула ягідку, наче ялинкову іграшку. Потім одщипнула зелену чашечку й кинула полуничку в рот.

– А на фіга тобі блоґ, Мар’яно? – запитав Арсен. – Вести щоденник напоказ – це якось…

– Дурниці! – Мар’яна трохи образилась. – Це обивательське судження людини, далекої від питання. Блоґи бувають різні, для різних цілей. Хтось справді веде щоденник напоказ. Повно таких дурнів. Їм уваги хочеться. Або скандалу. А я на журфак збираюся, для мене блоґ – іспитовий майданчик, щоб ти знав. Я пробую деякі концепти.

– Виходить?

– Питаєш! Щодня прибуває френдів, і це без спеціальної розкрутки… Знаєш, що я помітила? Пишеш звичайний, середній, непомітний пост – коментарів мало, а френдів додається. Напишеш щось гостре, скандальне – коментарів багато, а френди починають відпадати. Чи то ображаються, чи заздрять…

Арсен помітив у її очах особливі іскорки – такі бувають у людини, якій цікава тема розмови. От і мама, коли говорить про свій журнал, ніби світиться зсередини.

– Зайди якось, добре? – Мар’яна виловила з вазочки останню полуничку. – У мене у френдах наші з класу: Лада, Світлана, ще отой Кузьма з паралельного…

– Заманливо, – він витер губи, лишивши на білій серветці шоколадні сліди. – Ти на другий урок ідеш?

– Іду, – здавалось, вона розчарована, що розмова так скоро закінчилася. – А ти?