Василь Бережний - Істина поруч

Яворович приліг, добре прицілився і, затримавши віддих, натиснув на ґудзичка. Страшна енергія, що її поніс червоний промінчик, зіткнулася з перешкодою, і те місце так і пихнуло.

Тепер Голомозі знову кинулись навтьоки.

Встав, зігнувся, щоб обтрусити коліна, та так і застиг. Навколо горить ліс! Полум’я йде суцільним фронтом, дугою, кінці якої упираються в скелю. Дерева горять так, наче наповнені нафтою, бризкають на всі боки вогнем, і тому палає навіть ґрунт. Вогняна стіна повільно, але неухильно рухається до урвища. Яворович уже відчуває подих жару на обличчі.

В першу мить він просто розгубився. Це була для нього така несподіванка, що він не знав, що й подумати. Він звик до власної безпеки і, якщо й вживав деяких заходів, то лише інстинктивно. Тим більше, що найбільший його ворог уже не існує.

«Хоча б літака не спалили… — подумав і тут же заперечив: — Що там літак, ти ось викрутись сам!»

Одійшов на край скелі. З-під ніг посипалось, далі — жодного сантиметра. Кинув погляд униз — вірна загибель. Побігти через вогонь? Смерть у тяжких муках.

«Невже все?» Зціпив зуби, стиснув кулаки. Відчув у руці гофрований циліндр свого ліхтаря. І це відчуття наче підштовхнуло його.

— Ні, не все, ми ще поборемось! — скрикнув Петро і, виставивши вперед мазера, кинувся навстріч вогню. Підбіг якомога ближче і почав шмагати полум’я червоним батогом. Секунда — друга, і вогонь наче вітром здуло! Ішов уперед, прокладаючи собі широкий коридор у вируючому полум’ї, і, тільки вибравшись на згарище, помітив, що одяг на ньому затлівся. Та це були дрібниці. Хотілось пити, але навколо все вигоріло, не було жодного стебельця.

Озирнувся — свічками догоряли дерева понад самим урвищем — там, звідки він обстрілював Головатих. Значить, помітили, виробили план… Отже, пожежа ця не випадкова…

І, наче на підтвердження цієї думки, в густій жовтій імлі, метрів за п’ятдесят від Петра, сковзнула якась постать. Стежать?

Петро швидко пішов у той бік і знову помітив постать. Вона поспішала вниз, явно обходячи Долину предків. І, головне, важко було визначити — Голомозий це чи Довговолосий. Мазер, безперечно, дістав би його, та Яворович боявся помилитися…

Навпереріз загадковій постаті кинулось кілька інших, зчинилася метушня. Петро зупинився, очікуючи, чим воно закінчиться. І який же він був радий, коли вся група підійшла до нього і він упізнав Рожевого!

— Петре! — гукнув той. — Ось ми піймали злочинця…

— Пити, дай мені пити, — сказав Яворович, облизуючи пошерхлі губи. Злочинець його не цікавив.

— Зараз, принесуть, — пообіцяв Рожевий, і один з його воїнів швидко побіг через згарище.

Рожевий тим часом говорив:

— Отже, правду сказали наші мудреці: ти — Могутній Гість і Добрий Захисник. Без твоєї допомоги Країна Щитів загинула б. На знак нашої вдячності ми поставимо твою мумію на найпочеснішому місці в Долині предків.

Яворович подивився на нього пильним оком:

— Я хочу ще довго жити.

— Живи, тільки ніколи не залишай нашої країни.

Принесли дуже смачних плодів, з яких так і пирскав сік. Петро жадібно їв, поглядаючи на чубатих воїнів. Нарешті, глянув і на бранця. Зелена шкіра, застиглий вираз обличчя, довгі руки. Десь він його бачив…

— Він приніс вогонь! — вказав на нього Рожевий, і Петро пригадав храм сонцепоклонників. — Ми поставимо цього слугу Головатих перед очі наших мудреців. Щоб він усвідомив свою ницість і презирство Синів Риби.

Яворович подумав: «От тобі й роботи! Чим вони гірші від своїх творців?»

— Ось! — Рожевий вихопив із складок одягу Зеленого сірникову коробочку і подав Яворовичу. В ній лишився один сірник.

Той стояв, звісивши довгі руки, з таким самим дерев’яним лицем, як і тоді, у храмі. Яворовичу не хотілось на нього дивитись. Втомлено промовив до Рожевого:

— От що, проведи мене, друже, до літака.

Воїни потягли Зеленого в Долину предків, а Рожевий і Яворович пішли до тієї плантації, де стояв ракетоплан.

«А що ж, може, воно так і буде… — подумав Петро про свою власну мумію, — адже пального ні грама…»

Щось наче найшло на Яворовича — уперше за весь час експедиції його пройняв препоганий настрій. На душі зробилося важко, наче груди наповнились свинцем і ніяк дихати. Моментами жалів себе і одразу ж висміював і за ці жалощі, і за нерозумні вчинки. Добре знав: того, що скоїлось, уже не відвернути, — і сама думка про це здавалась жалюгідною, губи його кривила презирлива посмішка. «Хлюпик! Можеш себе картати, можеш втішати — ну, й що? Сидиш на якорі з порожніми баками… борець за справедливість. А хіба справедливо забути про головне — про свої обов’язки перед тими, хто тебе послав?»