Ігор Забєлін - Долина Чотирьох Хрестів

«Тиф», — подумав я і хотів висловити своє припущення, як раптом пролунав глухий голос. Це було так несподівано, що я мимоволі здригнувся: здавалося, що говорить хворий. Але говорив, звичайно, не він: хроноскоп передавав розшифровані рядки: «Не можна забувати… Муки… Совість. Усі повинні знати… Прирекли на загибель… Рятівник… — байдуже вимовляв металевий голос хроноскопа, і знову: — Совість… совість… Праві чи ні?.. Хто скаже?.. Так не можна далі жити… Праві чи ні?.. Адже він врятував усіх, врятував..»

Коли хроноскоп старанно вимовляв останні слова, за якими, — в цьому не доводилося сумніватись. — крилася якась трагедія, невисловлений біль, що вимучив душу, людина на екрані розкрила зошит і неслухняною рукою зробила останній запис: потім вона насилу заховала зошит у себе на грудях, під шинеллю, і більше вже не ворушилася: всі проблеми всесвіту, навіть остання, найжагучіша, перестали для неї існувати. А хроноскоп ще раз повторив: «Праві чи ні?» і раптом, після короткої паузи, вимовив ім’я: «Черкешин». Зображення на екрані зникло. Звукопідсилювальна установка вимкнулася. Хроноскоп зробив усе можливе.

Деякий час ми сиділи в темряві. Перед моїми очима все ще стояло худе обличчя вимученого хворобою і сумнівами чоловіка, його розпатлана сивувата борідка, скуйовджене, колись чорне волосся… Я знав: це — Зальцман. Можливо, в його зображенні не було точної портретної подібності з оригіналом, але хроноскоп, діставши в завданні ім’я людини, а за почерком і текстом «склавши» про нього деякі додаткові уявлення, перебрав тисячі варіантів і зупинився на такому, що ми «впізнали» Зальцмана…

— Вмер він чи впав у забуття? — запитав Берьозкін, вмикаючи світло.

— Сипняк, мабуть, — відповів я. — Річ серйозна…

Кожний з нас у цю мить думав не про Зальцмана, не про перше вдале випробування хроноскопа — нас хвилювала таємниця, яку прагнула повідати людям тяжко хвора людина; але ми розуміли, що після такого колосального нервового напруження одразу не зможемо розгадати таємниці, і ми говорили про все потроху, не зачіпаючи найголовнішого…

— Все-таки виживали, — не погодився зі мною Берьозкін. — Хто був у дев’ятнадцятому році в Краснодарі? Денікін? Що міг там робити Зальцман?

— Все, що завгодно, — знизав я плечима. — І жити, і воювати, і переховуватись…

— Так ми нічого не знаємо про нього… А коли він живий? Адже зошити могли загубитись!

— Зальцман помер. На жаль, сумнівів у цьому нема. Інакше він розповів би про експедицію.

Берьозкін погодився зі мною. Ми вийшли з інституту і тихими нічними вулицями побрели додому.

— А хроноскоп здорово працював! — похвалився Берьозкін.

— Здорово! — ствердив я.

Коли ми прощалися, Берьозкін запитав:

— Чому він згадав тільки Черкешина? Чи не через нього вся буча зчинилася?

— Спробуємо з’ясувати це завтра, — відповів я. — Очевидно, історія зниклої експедиції складніша, ніж це здавалося мені з самого початку. В усякому разі, останні сторінки щоденника Зальцмана нічогісінько не пояснили…

— Заплутали навіть.

— Доведеться нам завтра ж узятися за розшифрування записів у першому зошиті. Ми з тобою трохи погарячилися. Треба працювати послідовно, не пропускаючи жодного факту…

в якому розповідається, про що ми довідалися з зошитів Зальцмана, які нові розчарування чекали нас, а також наводяться деякі історичні дані, головним чином, про участь політичних засланців у дослідженні Сибіру.

Днів через п’ять, коли значну частину записів Зальцмана ми вже прочитали, в моєму кабінеті пролунав телефонний дзвінок.

— Товариш Вербинін? — запитав незнайомий голос. — Данилевський вас турбує…

Данилевського цікавило, чи беремося ми за розслідування, і я відповів: так, беремося і зробимо все від нас залежне, щоб з’ясувати долю експедиції. Я сказав це бадьоро, хоч підстав для оптимізму поки що у нас було дуже мало.

Розшифрування зошитів Зальцмана посувалося порівняно успішно, безперервно зростала кількість карток з прочитаними і передрукованими рядками, але й мене, і Берьозкіна не залишало дивне почуття невдоволення — ніби ми читали не те, на що сподівалися. Це було тим більш незрозумілим, що наші відомості про експедицію поступово поповнювалися, ми вже знали, як потрапив до експедиції Зальцман, що сталося з лікарем Десницьким, чим займалася експедиція в Якутську, хто такий Розанов, і все ж…

— Якось не конкретно він пише, — сердився Берьозкін. — Наче з чужих слів… Може, прибрехав? Почув од когось і записав?