Олександр Бугай - Замах на Селену (Збірка)

— З нинішніми короткими ногами, — роз’яснює чорнокнижник пан Вавила, — жінки мають можливість лантухи тягати на спині, а коли стануть довгоногими, то про мішки уже і мови не буде.

— Вам, пане Вавило, — парирує захисниця жіноцтва, — певно, якась жінка добряче залила за шкіру сала.

— А як же тоді буде зі спідницями? — питає стурбовано цехмайстер. — На животі робити для сумки розріз?

— Ніяких спідниць не потрібно! — роз’яснює Леля, — треба придумати щось подібне до фраку із фалдами. Як у диригентів. Ззаду закрито, а спереді відкрито. І красиво, і зручно…

— Це, щоб видно було торбу, — додає Вавила, — ще й дашок над нею зверху придумати.

Панна Леля уже й не звертає уваги на Вавилині’кпини. Вона розчервонілася і вголос фантазує:

— Сумку закривати сукнею не потрібно. Бо з неї виглядатиме кумедне малятко. І нічого в цьому не буде незвичайного. Це лише на перших порах буде дивиною, а потім притреться і ще й як полюбиться. Уявіть собі: іде молода мама, ноги стрункі, відкриті, постава горда, руки вільні, красиві…

— І в обох руках по торбі з хлібом та капустою, — домальовує пан Вавила.

— А де будуть у їхньої жінки груди? — докопується цехмайстер, — як відомо, в сумчастих вони в сумці, десь внизу.

— Дійсно, — продовжує сумніватися магістр права, — пишні, акуратні груди — це дев’яносто відсотків жіночої привабливості. А в сумчастих жінок їх навіть не буде видко.

— Пан цехмайстер через маніпуляції з генами залишить груди на попередньому місці, — відповідає Леля, — мама нехай кормить дитятко по-земному. Зате опісля цього в руках буде тримати не дитину, а квіти чи книгу. Уявіть собі таке: тато іде поруч з мамою, тримаючи її під руку. В неї стрункі міцні ноги, горда приваблива постава, а внизу на округлому біломармуровому животі з акуратної ноші виглядає круглооке малятко. Подібної картини ще жодний художник не змальовував. А коли б змалював, то до неї було б денне і нощне паломництво любителів художнього мистецтва.

— Я не пішов би, — сказав Вавила, — бо не люблю картинних галерей.

— На таку красу треба дивитися на вулиці, а не в картинних галереях, — зауважує пан Веремія, — в натуральному вигляді.

— Мені здається, — промовив магістр права тепер уже погідливим тоном, — що панна Леля має рацію. Дійсно, сумчасті мами, можливо, зроблять світ на Меркурії мирним і милосердним. Пане цехмайстер, займіться, будь ласка, генами і внесіть до них відповідні зміни. Не забудьте підсилити гени доброти і милосердя. І наскільки буде можливо, ліквідуйте гени заздрощів та брехні. Тоді, на мою думку, Меркурій стане добрим прикладом і для інших планет у Всесвіті.

— Я вас не розумію, пане магістре, — заперечує Вавила. Він згадав, що відповідає за діалектичний розвиток цивілізацій. — Відомо, що будь-яке суспільство не матиме динамічного руху вперед без таких підстьобувачів, як брехня та заздрість. Відсутність їх призведе до поступової деградації людського роду.

Платон погоджується:

— Я знаю, дійсно не можливо обійтися без неправди та заздрощів. Але вони мусять бути добрими, а не злими.

Леля стривожено запитує:

— Пане Платоне! Невже в житті так уже необхідна неправда? Та ще й для розвитку суспільства?

Цехмайстер крутонув головою, аж щось луснуло в шиї:

— Я сам звідав, що таке добра брехня. Коли б мені в лікарні сказали правду про мою хворобу, я давно уже був би в ямі.

Платон продовжує думку.

— Комплімент — це також обман, але він людям подобається. Коли ми близькій людині говоримо, що вона чудесно виглядає, то це не значить, що так є в дійсності. А їй приємно. І часто такі слова окрилюють, хоча це і є брехня.

Леля стоїть на своєму:

— І все ж будь-яка, навіть приємна, брехня вкупі зі заздрістю призводить до злочину. Навіщо залишати їх суспільству?

Платон роз’яснює:

— Якщо заздрість не злобива, то це тільки на добре. Вона спонукає людину до дії, активізує всі її можливості, пробуджує хист, наснажує на досягнення рівня того, кому позаздрив. Заздрість примушує думати, метикувати. Скажіть мені, хто перемагає на Олімпійських іграх? Заздрість! Хто долає гірські вершини? Заздрісники! Хто шукає ліпших рішень, не досипає, щоб добитися свого? Хто живе повнокровним життям? Заздрісники! Заздрість є ворог всілякого застою, байдужості, вона рятує від пасивності, а, отже, і від передчасного згасання. Але, коли заздрість переходить у чорну злість, її треба вчасно перепинити. Неприборкана задрість призводить до егоїзму, себелюбства, а потім і до ненависті. Ось тут і повинне сказати своє слово милосердя. Воно має бути з людьми невідступно!