Олександр Бугай - Замах на Селену (Збірка)

— Дозвольте запитати, а ви не заглянули у своє майбутнє?

Микола перебив запитувача:

— Я цього не зробив з відомої вам причини.

— Все, сказане вами, підводить до думки, що причинно-наслідковий потік явищ існує, але причини творяться не з бігом обставин сьогоднішніх, а тих, що десь далеко попереду. Тоді, де той край, у якому існує остання причина всіх попередніх причин?

— Дозвольте у зв’язку з цим зробити таку заяву, — продовжив доповідач. — Я на Хароні задавав подібне запитання. Якщо існує причинний ланцюг явищ і якщо тахіонна інформація не обмежена в часі, то чи є межа цього ланцюга у майбутньому? Я взяв конкретний випадок і задав собі таке питання: чи є сама остання причина в існуванні планети Земля?

Доповідач замовк. Зала також насторожено мовчала. Аж поки пролунало зовсім тихеньке:

— Що ж відповів на це Харон?

— Я одержав таку відповідь: тахіонна інформація про Землю обривається 3797 роком. Це, певно, і є ота межа, після якої відпадає будь-яка причина існування нашої планети.

Микола зробив довгу паузу, а потім вигукнув:

— Шановні колеги! Вам це число про щось говорить?

— Так! — пролунало в кінці зали. — Його оголосив ще у 1558 році знаменитий Нострадамус! Він тоді сказав: «Далі 3797 року мені не дано побачити».

Доповідач закінчив так:

— Не дамо тому, що далі — темінь, яку і я уздрів на інформаційному полі Харона. Сподіваюсь, вам, вельмишановні колеги, тепер ясно, коли настане кінець світу?

Вдосвіта диктор першої радіопрограми оголосив: «Сьогодні четвер, сонце зійде… тривалість дня…». Микола натис вимикач.

Настав ще один єдиний і неповторний у всесвітньому потоці часу день. І він промчить, як і всі попередні. Колись люди навчаться знаходити у Книзі Вічного Часу минулі дні, щоб прочитати пережиті в них болі і радощі.

А хто наважиться заглянути у своє майбутнє? Підніміть руку!

Ірина знайшла Сергія у сквері неподалік будинку, де вони мешкають. Сидів на лавці, тримаючись обома руками за бильця. Зраділо вхопився за її руки. Це її здивувало.

— Потім поясню, а поки що допоможи добратися додому.

— Ти захворів?

— НІ!

— П’яний?

— Ні!

— Так що ж трапилося?

— Я втратив рівновагу. Без тебе не дійду додому.

Сергій намагається говорити жартома, але в його погляді угледіла тривогу і затаєний страх.

— Тримайся, — сказала і здивовано побачила, як Сергій, обхопивши її за талію, почав невпевнено ступати по асфальтовій доріжці. Складається враження, що він втратив вагу. Ноги, ледь торкнувшись землі, підносять тіло вгору і тільки Ірина втримує Сергія в рівновазі. «Ні, не п’яний, — подумала, вглядаючись в його зосереджене обличчя. — Не дай Боже ще впаде».

Тим часом люди здивовано оглядаються. Хтось зауважив:

— То ж треба так напитисяі А старенька бабуся радить:

— Ти, дочко, хоч не показуй його міліції.

Ірина роззирнулася. Стидовище! Хоч би знайомі не зустрілися.

Коли добралися додому, лягти у ліжко відмовився. Присів не без її допомоги біля столу, вхопився за його край і відчужено втупився у вікно.

— Чого мовчиш? — Ірина не знає, що й робити.

За дорогу багато чого передумала і ні до чого не дійшла.

— Попав у цейтнот, — відповів похмуро.

— Говори, що сталося! Чи на коліна впасти?

— Я зробив відкриття.

— У пивній? — Ірина Починає сердитися.

— Я зробив відкриття, тільки ще не до кінця його довів. Поглянь — і відпустив руки.

Ірина завмерла. Сергій відшотвхнувся ногою від підлоги і плавно поплив у повітрі, по черзі торкаючись руками то стіни, то стелі. Видно, що старається, аби не перевернутися навзнак чи стати сторчма вниз головою. Щось подібне бачила в телепередачі про космонавтів. Вони на орбіті теж плавали.

— Зовсім втратив вагу, — сказав Сергій і, хапаючись за стіни, опустився біля столу.

— Ти дійсно, неначе у космосі, — вперше посміхнулася дружина. — Що ж тепер будеш робити?

— Попробую знайти спосіб, як повернути вагу, інакше, — біда, — помовчав, потім додав: — Подай попити, аж в роті пересохло. І залиш, будь ласка, одного. Мені потрібно зосередитися.

Подумала: «Дійсно, халепа. Сам і кроку не може ступити».

Набережна ставу давно опустіла. Хмуриться небо. Плесо морщиться під свіжим дощовим вітром. Парк занурився, у вечірні сутінки.

Сергій поволі іде берегом. Тривожать думки. Далі втаювати відкриття немає смислу. Рано чи пізно він десь зірветься і наробить шуму. Пригадує перший політ у кімнаті і бентегу дружини. Ось так може статися і з іншими, коли уздріють його в повітрі. В той день у скверику вперше зумів подолати всесвітнє тяжіння. Відкриття прийшло раптово, хоча ішов до нього довго і трудно. Кажуть, воздається тому, хто уперто іде до мети. Пам’ятає, як відчувши невагомість, ледве втримався за бильце лавки. Ану, якби відшотвхнувся і опинився у повітрі? Добре, що виручила дружина, яка вчасно нагодилася і благополучно довела додому. А вдома, коли не зміг навіть ногою ступити, щоб не стукнутися головою об стелю, зрозумів, у якому опинився становищі. Та у відчай не впав. Довго і настирно шукав способу регуляції гравітаційних процесів. І врешті-решт знайшов. А потім усвідомив, що це тільки початок. Зроблено головне: проник у святая святих — ядерну пульсацію власного тіла. Згодом вивів теорію, яка не заперечує фізичним законам природи. Левітація — це уміння силою слова проникати у глибину матерії і там зменшувати гравітаційну масу атомних ядер. Тобто робити тіло невагомим. При цьому вивільняється величезна кількість енергії. Поставив перед собою завдання — знайти спосіб використання її на практиці. Спершу зайнявся телекінезом — тобто дією на фізичне тіло на відстані…