Микола Руденко - Син Сонця — Фаетон

А я повинна була мовчати, бо правда не краща. Яка я бридка сама собі!..

Я годинами розчісувала його бороду. Більше нічого. Він начебто засинав. Але мій мозок ніби пронизувало якесь проміння, він був у страшній владі Єдиного. І виникали картини, одна жахливіша за другу. Я бачила себе і його. Себе я завжди бачила такою, яка я є, а він кожного разу був інший. Та потім, коли йому розказали, як я з тобою прощалася, — він почав прибирати твою подобу. І тоді моя думка вже не корилася мені. Бо то був не він, — то був ти, мій любий Акачі! І хоч я знала, що це не ти, — але серце моє не слухалось мозку. Єдиному це дуже подобалось. Він бачив те саме, що бачила я. Він був тобою. І я кохала його на отих картинах, які він навіював мені й собі…

О, прости, мій коханий! То був звичайнісінький гіпноз. А хіба винна людина, яку змушують бачити в думці те, що вона мріє побачити у дійсності?

Потім Всевишній сказав:

— Акачі ніколи не повернеться з пекла. Я візьму його подобу… Я виведу тебе на трон божий. Ти станеш безсмертною, як і я…

Я билася головою об його коліна. Він люто відкинув мене. Йому набридло підроблятися під тебе. Він хотів бути собою. І хотів, щоб я його кохала насправді. Але я краще помру…

Тоді Чаміно забрав мене з палацу. І тепер я живу в Лашуре. Зараз я щаслива. Бо можу думати про тебе. І жити тобою, мій далекий муже!..

Микола слухав, слухав… І надивлявся на свою Лочу. Вже не тільки Микола, а й Рагуші та Ечука-батько знали напам'ять кожне слово Лочі, кожний її рух на екрані. А Микола вимагав, щоб Рагуші знов і знов закладав її нитку у свій шахо. Ті слова, її голос, як і вона сама, були виткані із проміння. Те проміння світилось у його свідомості, текло з його кров'ю до серця і, оновлюючись, заповнювало собою кожну клітину його схвильованого єства…

Так ось який обов'язок було покладено на Господиню Бороди!

Ні, він не повинен думати про неї негарно. Вона чиста, як промінь. Вона — свята…

Наступного дня Ечука-батько із сумовитою багатозначністю в голосі звернувся до Миколи:

— Ось що, сину…Ти повинен повернутися на Фаетон. Лашуре — друг мого дитинства. Якщо Лоча знайшла в нього притулок, значить, він лишився такий, як був… Лашуре знає моїх братів. Ти можеш на них звіритися. Вони не викажуть карникам ні тебе, ні Лочі.

Микола дивився на батька, але думав про Лочу. Коли ж слова старого Ечуки поволі дійшли до його свідомості, він мовби прокинувся від сну і здивовано спитав:

— Це ти мені кажеш, тату?..

— Ти повинен летіти на Фаетон, — повторив батько. — 3 Рагуші я домовився. Звісно, це небезпечно. Але він добре навчився обдурювати жерців. Крім того, йому беззастережно вірять.

— А ти зостанешся сам?.. Один на весь материк?

Та батько, мабуть, уже все вирішив. Поклавши руку на Миколине плече, — там, де прозорий шолом з’єднувався з герметичним одягом, — старий Ечука сказав:

— Ні, Акачі… Тепер я буду не сам. У мене є діти. Ось ми зараз покличемо Алочі…

Алочі, зайшовши до кімнати, сором'язливо тупцював біля дверей, оглядаючи свої босі ноги. Це був жилавий, кароокий хлопчик з гострими плечима. Шкіра ясно-шоколадного кольору, волосся чорне, руки надміру довгі, з довгими, рухливими пальцями. Такі ж самі довгі, рухливі пальці були на його ногах. Череп, ніс, губи, овал обличчя, — все нагадувало звичайних земних людей, яких Микола бачив на Атлантиді. Але ж на створення перших атлантів пішло півтори тисячі земних обертів!.. Отже можна зрозуміти батька, який відверто пишався своєю земною дитиною.

— Ти нагодував своїх братів, Алочі? — спитав Ечука, а Микола почервонів від сорому, бо вперше за десять обертів він забув про свій щоденний обов’язок.

— Так, батьку, — не підводячи голови, відповів Алочі.

— Підійди ближче, сину, — звелів Ечука.

Коли хлопчик підступив, Ечука підняв його підборіддя, заглянув у карі з золотистим відливом очі. Хлопчикові, мабуть, важко витримувати батьків погляд, хоч той погляд лагідний, спокійний.

— Не треба схиляти голови, Алочі, — сказав батько. — Ні перед ким не схиляй голови.

— Не буду, — нерішуче вимовив хлопчик і, знов потупившись, почав оглядати босі ноги. На його поясі висіла пов'язка, сплетена з м'якої, міцної трави. Сплітати ці пов'язки навчав дітей Микола. Вони дуже зручні, не сковують рухів, а інший одяг у тропіках зайвий. Ця нескладна робота прищеплювала дітям перші трудові навички, розвивала кмітливість, привчала до зосередженості.

Батько сказав:

— Тепер, Алочі, ти завжди годуватимеш братів і сестер.